Кожного разу коли я була у нашій подільській Бакоті, я думала про те село, яке опинилось під водою, коли будували ГЕС на Дністрі. Як людям потім було боляче приходити і дивитися на те «море» яке ковтнуло їхнє дитинство, а то й усе життя. Але трохи заспокоювала думка, що людей спершу відселили і у них був час підготуватися. Перед тим як залити усе водою, тут провели болісний обряд: спиляли усі дерева та зруйнували бульдозером будівлі.
Тому в затопленому селі на дні водосховища, попри очікування дайверів, не було підводних вулиць з підводними будинками, у яких з димарів вилазили би водорості, а з печей випливали би риби.
На спуску до води залишились стародавні монастирські келії, видовбані просто у скелі. І до цих пір люди з верхніх сіл приходять сюди помолитися та згадати. Ікони з тих старих потоплених хат тепер прикрашають нерівні стіни цієї церкви-землянки.
Неймовірно боляче уявити, як наші люди на Півдні зараз втікають з своїх домівок, не будучи підготовленими, зібраними, не маючи куди переселитися, в чому стояли. І це одномоментно, без попередження, і ще й під обстрілами.
Наші люди все життя живуть, вкладаючи в садибу. У них у хатах є все. Хата українця - це фортеця, чарівна скриня, душа сім’ї. При садибах виноградники, теплиці, клумби… За кілька днів вода з підірваної Каховської ГЕС знищить села, городи, товари, продукти на складах, документи, могили предків…
Потім можливо усе просохне. Зміниться ландшафт, десь хати попливуть і зруйнуються, а десь висохнуть і скорчаться. На висохлих поверхнях спливатимуть скелети загиблих домашніх тварин. Могили близьких на кладовищах будуть шукати хіба за внутрішніми відчуттями. Люди, звичайно ж повернуться, бо то своє, рідне. Але ніколи цей край не буде таким як раніше.
Я мрію щоб одного дня усі росія пішла під воду і більше не випірнула.
Ірина Басенко
