— Зараз у мережі формується негативний імідж працівників Центрів комплектування та соціальної підтримки. Поширюються відео, де вони комусь «викручують» руки на вулиці чи заштовхують когось у машину. Є випадки, коли дружини чи матері мобілізованих позиваються до воєнкомів за неправильне вручення повістки. Невже насправді вся наша система комплектації особового складу ЗСУ вже така цинічна та жорстока?

— Пригадайте, коли на початку війни до центрів комплектації стояли черги добровольців. Тоді нарікали на те, що воєнкоми не встигають оперативно оформити всіх бажаючих. Хоча ми тоді працювали по 24 години на добу і тільки по Вінниці щодня оформляли до 200 чоловік. Фактично, за перших три місяці війни до Тероборони та ЗСУ ми направили більше 5000 вінничан. Але час вмотивованих добровольців, на жаль, минув. А війна триває, і ворог стає все агресивніший. Він кидає сотні тисяч своїх нових мобілізованих.

І їм треба давати відсіч. Так, це воєнні реалії: хтось поранений, когось Господь забрав у своє Небесне військо як Героя. Тому і нашій армії потрібен резерв. А це вже мобілізація, і тут уже вмотивованих менше. Тому вступають в дію інші правила залучення до служби. Так, вони жорсткіші, але не жорстокіші, як це намагаються представити у багатьох відеороликах в ТІК-ТОК.

Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки діють чітко, згідно з вимогами чинного законодавства та Міноборони. Уточнюємо списки військовозобов’язаних, перевіряємо їхній стан здоров’я і придатних до служби ставимо в резерв. Їм, відповідно до вимог керівних вказівок, може надаватися повістка відразу. Хоча це не означає, що безпосередньо з територіального центру комплектування мобілізованого відправляють у військову частину.

Для прикладу, протягом травня ми провели оповіщення та вручили 2148 повісток військовозобо­в’язаним та резервістам. З них прибули до територіального центру комплектування для уточнення облікових даних та проходження військово-лікарської комісії 1008 і лише 152 відправили безпосередньо до навчальних центрів відповідно до порядку комплектування ЗСУ та інших військових формувань.

Ми, на жаль, стикаємось з тим, що багато військово­зобов’я­заних забувають про свій громадянський обов’язок захищати країну і що в Конституції України є не лише права, а й обов’язки кожного громадянина України. Хтось боїться, хтось ігнорує. Ховаються, аби пересидіти, розважаються десь у Карпатах, попивають пиво. І вважають, що за них мають інші воювати. Таких ухилянтів дійсно вже мусимо «за руку приводити» до територіального центру комплектування та соціальної підтримки, тому що майже 80% військовозобов’язаних Вінницької МТГ порушують правила військового обліку відпо­відно до вимог постанови Кабінету Міністрів України №1487 від 30.12.2022 року.

— До речі, стосовно ухилянтів. Не всіх «за руку ведуть» на ВЛК, багатьом, як вони кажуть, вдається відкосячити. Мовляв, справа в ціні питання. А працівники територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки зараз гребуть гроші лопатою, що воєнкоми, що лікарі. Навіть президент дав вказівку міністру оборони направляти службовців з ТЦК та СП на фронт, а на їхнє місце садовити поранених бійців з бойових частин. У чому проблема?

— Я також слідкую за мережею і розумію стурбованість людей. Але по двох одеських воєнкомах та по двох лікарях ВЛК, яких дуже швидко привели до тями наші правоохоронці, не варто судити про всю систему. Тут теж працюють у переважній більшості вмотивовані, відповідальні та патріотичні люди, які безпосередньо брали участь у бойових діях в складі бойових військових частин та після поранення та проходження реабілітації були переведені до територіального центру комплектування та со­ціальної підтримки для подальшого проходження військової служби по мобілізації.

Проста логіка: якби в ТЦК та СП так сильно брали хабарі, то хіба затримували б масово прикордонники ухилянтів десь на Дністрі? Хіба вони б платили по 10 тисяч доларів за нічну ризиковану поїздку до Молдови надувним човном?

Могла би по кожному з наших військовослужбовців розповісти, але справедливіше буде сказати про себе. У мене, заступника начальника — начальника мобілізаційного відділення, брати зараз мобілізовані до Збройних сил України. Причому, не в якісь тилові підрозділи, а в бойові частини. Один з них, Вадим Михайлович Бойко, пройшов виш­кіл в десантно-штурмовій бригаді. Вивчив матбазу гранатомета «Джавелін». Вже пройшов курси лідерства, після чого буде призначений на посаду головного старшини роти. В подальшому планує підписати контракт.

А другий брат, Роман Володимирович Сухарев, проходить військову службу в окремому стрілецькому батальйоні командиром відділення. І обоє виконують бойові завдання в найгарячіших точках. І не лише у мене близькі люди зараз воюють з російськими окупантами в гарячих точках.

Думаю, що ніхто з нас також не боїться потрапити на фронт, ми військові люди і знаємо, що таке наказ.

— У багатьох вінничан зараз склалося враження, що воєнкоми «гребуть всіх підряд». Часом навіть не зважаючи на придатність. Мовляв, через таку мобілізацію скоро нікому буде заробляти на нашу армію. Що їм можна відповісти?

— Спочатку хай би назвали хоча одну організацію на Він­ниччині, з якої несправедливо мобілізували, тобто, як вони кажуть, «вигребли» всіх працюючих. У нас підхід однаковий до кожного підприємства. Мобілізуються військовозобо­в’я­зані з обов’язковим врахуванням кадрового потенціалу. Підприємсто, яке працює та сплачує податки, так само наближає перемогу, як і армія, і ми це розуміємо.

Але суспільна паритетність не завжди адекватно розуміється деякими керівниками та власниками підприємств. Маємо, скажімо, невелику фірму, там в штаті 15 людей. І хтось з них уже пішов добровольцем, служить з перших днів війни.

І запасних в цій команді вже немає. Це одна справа. А є інше підприємство, де працюючих 300 чоловік, і жоден з колективу ще не призивався за півтора року війни. Куди ми підемо в першу чергу?

Але прикро, що оці «деякі керівники та власники» дуже приватно ставляться до війни. Так, на­че во­на взагалі їх не стосується. По можливості переводять людей на роботу онлайн, фік­тивно скорочують чи відправляють у віртуальні відрядження надовго. Це значно ускладнює нам роботу по обліку військовозобов’язаних і змушує вживати відповідні контр­заходи.

Тому, на мою думку, і створюється негативний імідж пра­цівників ТЦК та СП. А щодо позовів, які подають родичі мобілізованих, то їх мають вирішувати суди…

Хоча можу розповісти іншу, значно приємнішу історію зі своєї практики. Вручили ми повістку одному молодому вінничанину. Він розлучився з дружиною, з дітьми стосунки не підтримував. Трохи почав випивати, запустив побут. Згодом і на роботу перестав ходити. А сам — прекрасний водій і крепкий фізично. Він тут нам сильні концерти влаштовував. Але таки мобілізували ми його.

А кілька тижнів тому приїздив на день до Вінниці. Прийшов нам дякувати. Каже, серед нормальних хлопців, одягнутий, нагодований, зарплата пристойна. Машину дали бойову: «Маючи досвід, літаю на ній з позиції на позицію, щоб не потрапити під контрбатарейний вогонь. Дійсно, відчув себе потрібним. І загорівся по-справжньому нашою перемогою. І тепер чітко розумію, що вона залежить від кожного з нас».

Анатолій Жучинський