Репортаж з батьківщини головнокомандувача ЗСУ.

55-тисячне місто Звягель на Житомирщині (в минулому — Новоград-Волинський) багато років знали як батьківщину Лесі Українки, а відтепер — і Валерія Залужного. Генерал, чинний головнокомандувач Збройних сил України, він народився у Звягелі 50 років тому в родині офіцера та працівниці місцевого вокзалу і мешкав тут до 19 років. Однак в місті пам’ятають про нього і досі. Журналістка hromadske Наталія Мазіна відвідала Звягель та дізналася, якими були шкільні роки Валерія Залужного, чи любили його дівчата, та чи могли місцеві передбачити, що їхній «Валєрчік» стане генералом. З дозволу редакції Заборона публікує цей матеріал з незначними скороченнями.

1 вересня 1980-го. Маленький хлопчик із великим букетом — семирічний Валерій Залужний — як тоді казали, «вперше переступив поріг школи». Майбутній генерал не рюмсав, тримаючи маму за руку. Це добре пам’ятає і зараз його вчителька молодших класів, 79-річна Тетяна Шатульська. Ми розмовляємо в кабінеті географії звягельської гімназії №9.

Тоді ще звичайнісіньку школу для юного Залужного батьки обрали з-поміж 11 навчальних закладів Звягеля. Здавалося б, їхній вибір міг припасти на елітну школу для дітей військових, де навчання відбувалося російською, адже батько Залужного — офіцер, а сам Звягель, що налічує чимало військових частин, називають містом військових. Та зрештою обрали заклад для дітей робітників і залізничників, розташований в районі, де жила родина Залужних — між машинобудівним заводом і вокзалом.

Сьогодні радянське приміщення гімназії №9 осучаснене наскільки можливо — нові вікна і жалюзі, стенд із 11 героями, які вчилися тут і загинули на війні, фотовиставка з Майдану одного з випускників. Невеличка рухлива жінка з модним ліловим кольором волосся сідає за парту на важкий неодноразово перефарбований стілець.

«Ми жили на одній вулиці, тому Валєра мене знав і йти до школи не боявся. Хоча деякі діти плакали, звісно, — пригадує Шатульська. — Зразу сказав: “Хочу сісти за другу парту посередині”».

Малий Залужний знав уже букви, швидко навчився читати й за технікою читання був «молодець». Тетяна Григорівна називає його рису характеру, яку потім повторять усі наші співрозмовники: «Спокійний».

«Дуже відповідальний, треба реферат — він не затягує, не забувається. Завжди перший: “Можна я чергуватиму?” А це й дошку витерти, і капці рівненько виставити: вони перевзувалися в класі. Прийдеш до них додому — все по поличках, підручники обгорнуті [у ті часи школярі самі робили обкладинки з паперу, іноді зі шпалер]. Коли я їх випустила, ще роки 2–3 цікавилася у вчителів середньої школи: “Як мої? Дивіться, не зіпсуйте їх”», — Тетяна Григорівна активно жестикулює.

Каже, ще тоді помітила, що з Залужного будуть люди: «Як я пишалася, коли мені зателефонував кілька років тому онук: “Бабусю, вітаю, Залужний — генерал!”»

«Усі доручення виконував із честю, вчився добре, шкідливих звичок не мав»

До класної керівниці Ольги Антоненко їдемо додому. Їй теж 79, і живе вона на околиці, у приватному секторі. Дістатися до школи зараз їй було б важко через хворі ноги.

Дорогу показує Жанна Васянович, однокласниця Залужного і вчителька географії в цій самій гімназії. Вона й тоді була активісткою, і зараз: знає все про всіх, везе із собою альбом із фото, обіймає, цілує вчительку, поправляє їй волосся. Садить ближче до вікна в кімнаті, облаштованій просто: диван, стіл, кілька стільців.

Ольга Юхимівна в пухнастій блакитній кофті «на вихід» чинно складає руки на колінах. Вона погано пам’ятає Залужного в школі — минуло ж понад 30 років. Але, розуміючи, що щось треба розповісти, приготувала характеристику у найкращих традиціях радянської школи. Тихенько читає з аркуша, хвилюючись, щоб усе було правильно.

«Батьки виховали хлопця дуже добре, він допомагав товаришам, усі доручення виконував із честю, у складних ситуаціях був розсудливим, вчився добре, шкідливих звичок не мав. І поведінка була зразкова». Щось конкретне вона згадати не може.

Жанна Васянович виручає: «Валєра був спокійним. Лідерські якості в той час ще не проявилися. Середнячок. Не хуліган і не відмінник. Згадати, як вирізнявся саме він, важко. Якщо пакостили, то всі. Якщо тікати з уроку, то разом. Але якщо в похід із ночівлею, на екскурсію, змагання, то теж усі. Він і у футбол грав, і на лижах з хлопцями літав».

Дивимося чорно-білі фото з 8 і 9 класу: у Залужного відкрите ясне обличчя, густий кучерявий чуб. На одній зі світлин він, довгий і худий, тримає стяг школи на лінійці. Тоді це вважалося честю.

«Це був мій найкращий клас, — підключається Ольга Юхимівна. — Жодних казусів. Якщо і траплялося щось незначне, скажімо, хтось не вивчив урок, я йшла [до учня] додому. А батьки не пропускали збори. У ті часи був міцний зв’язок батьків і школи».

Пенсіонерка каже, що коли її учень став генералом, оголосила про це всім сусідам. Колишня учениця ж на прощання зі сміхом обіцяє наступної зустрічі увімкнути вчительці пісню «Залужний крутить двіж».

Дівчата прозвали солоденько — «Валєрчик». Відразу приклеїлося

Повертаємося з Жанною до гімназії. Там, у кабінеті директорки, є мапа України з бурштину, подарована генералом на 100-річчя школи. Питаю дорогою, чи подобався юний Залужний дівчатам.

«Він був рослий, спортивний, високий, кучерявий. Гарно пострижений. Умів пожартувати. Активіст у збиранні брухту й макулатури. Якось нас як переможців відправили до Ленінграда [теперішній Санкт-Петербург, Росія] на кілька днів. Їхали ми в плацкарті, а на полиці під стелею стояли фрукти в ящиках, очевидно, на продаж. І так нам пахли ті абрикоси чи персики, що хлопці таки по них полізли й усім нам дістали. Об’їлися, на ранок животи боліли», — розповідає Васянович.

Інший однокласник Сергій Степанюк, який зараз живе в столиці, був найкращим шкільним другом Валерія Залужного. Зідзвонюємося з ним: «Ми вчилися в часи піонерів і комсомольців. Життя активне: гуртки, спортивні змагання, олімпіади, художні виступи. Вдома не сиділи. Я був секретарем комсомольської організації та, відповідно, всіх підбивав на якісь ідейні заходи, збори. Але Валєру це не цікавило. Я навіть ображався: “Я ж твій друг, йолки-палки, поможи!” — “Ні, не піду”. А, наприклад, допомоги бабусям, то: “Гаразд”. І йшов дрова заносити, чи у дворі листя вигрібати, чи город копати».

Вже зараз чоловік аналізує поведінку друга: його не вабили грамоти, кубки, нагороди. Він не рвався на сцену чи трибуну. Якщо треба було, наприклад, зіграти Діда Мороза на ранку в першачків, — без питань. Є завдання, він його чесно виконував. Але сам не прагнув публічності. На всіх фото Залужний, навіть на зустрічі однокласників через 20 років, у задньому ряду або за чиїмись спинами. Лише голова видніється.

«Після 9-го класу в нас були військові збори. І перша фотографія Валєри у формі, ще радянській, якраз з того часу. Весь рік ми вивчали військовий вишкіл у школі (у Залужного з цього предмета самі «5»), і це був наче випускний. Два тижні прожили в казармах. А потім ми поїхали до Ленінграда. З хлопців були я і Валєра. Вдень ходили по музеях і палацах, а одного вечора навідалися до дівчат. У карти грали, розмовляли, не зчулися, як збігла біла ніч. Прийшли вчителі будити, а ми ще й не лягали. Хотіли покарати дівчат, але ми з Валєрою взяли вину на себе. Тому на зворотній дорозі нас розділили, хлопців загнали в кінець потяга», — каже Сергій.

На запитання, чи подобався Залужний дівчатам, чоловік відповідає:

«Ну, якщо вони назвали його солоденько “Валєрчик”, то як ви думаєте? Відразу приклеїлося. І досі так кличемо. Я думаю, дівчата ним цікавилися більше, ніж він ними. Він до них ставився як до комсомолу», — сміється.

«Ми маємо імпульсивного президента. А цей, на противагу йому, спокійний»

У машинобудівному технікумі (зараз політехнічний фаховий коледж) Валерій Залужний навчався з 16 до 19 років. Спеціальність звучить так: «технічне обслуговування: ремонт сільськогосподарського обладнання».

Цю освіту викидають з офіційних біографій Головнокомандувача, залишаючи лише військові. І це незаслужено. Бо саме в технікумі, як вважають викладачі, він пройшов юнацьке становлення. Прийшов зі школи з балом 3,9, а закінчив із відзнакою.

В архівах збереглася його особова справа, у якій свідоцтво про 8-річну освіту, вступний диктант з української мови, написаний на трійку, і заліковка з дедалі кращими оцінками.

Броніслав Пекарський, який викладав Залужному технічну механіку, приїхав із Житомира поділитися спогадами. Прямий, привітний і строгий викладач теж приготував записи. Там зазначив, що колишнього учня пам’ятає дуже добре: «Високий, стрункий, спокійний. Він хоч і серйозний, але не похмурий, такий живий. Було приємно спілкуватися, він людина з відчуттям власної гідності. Предмет знав на відмінно».

Дивимося фото із випускного. Такий само кучерявий чуб, але вже вимальовується вольове підборіддя. Пенсіонер показує пост у Facebook, де Залужний прокоментував у 2019-му фото з ним і колишніми колегами: «Какие замечательные люди». Йому приємно. Каже, що стежить за успіхами свого студента: «Ким може пишатися викладач? Своїми учнями».

Інший викладач, Віктор Ваховський, бачив Залужного щодня, хоч і не викладав у нього.

«Фізично підготовлений, він займався гирьовим спортом. А люди такого ґатунку врівноважені. У нього був високий рівень знань, наполегливість. Такі чогось досягають у житті», — пригадує він.

Показує курсовий проєкт, розроблений студентом Залужним. Такі роботи зазвичай зберігаються 3–5 років. А цьому 31. Залишили як взірець.

«Доля так намалювала, що ми маємо імпульсивного президента. А цей, на противагу йому, спокійний. Той публічний, людина сцени. А в цього практично не бачимо інтерв’ю. Вони доповнюють один одного. І наша країна від цього лише виграє», — вважає Віктор Ваховський.

«Никалися, курили на вулиці, коли тікали з пар»

У коледжі завідувачем котельні працює друг і одногрупник Залужного — Олександр Пивовар. Спортивний, конкретний, діловий.

«Людина як людина. Як усі. Єдине, що навчання у Валєри йшло з льоту. Він ніколи нічого не зубрив, не був заучкою. Усю групу тягнув. Коли ми вчотирьох робили дипломний проєкт, ночами не спали, а він там теорію диктував. Молодець, хороша людина», — задоволено сміється.

«Він високий, 189 сантиметрів, гарний, дівчатам подобався. Одна Іра прямо бігала за ним. Він у ті часи сором’язливий був, хоча на дискотеки ми ходили, так. Та звичайний він, не ідеальний. Ми никалися, курили на вулиці, коли тікали з пар», — каже Олександр.

Класним керівником у групі був Борис Федорович Руденко, по-студентськи — Борфед. Жорсткий, великий чоловік — за спогадами учнів, «не ганчірка, не соплі, а мужик». Служив на півночі й на уроках політінформації розповідав армійські байки. А коли студенти щось витворяли, не жалівся директору, а міг завести котрогось до комірчини й «розказати, як жити на світі». Його поважали, до нього тягнувся Залужний, у якого на той час уже не було батька.

Олександр Пивовар підтверджує, що Валерій усі роки збирався йти вчитися на військового.

Олександр невдовзі забрав документи — не його шлях. Тридцять років по тому каже: «Образ Залужного створений на тих рисах, які в нього є. Це не штучна чужа маска».

Уже в дорослому віці однокласники бачать Залужного рідко. Він лише кілька разів приїздив на зустрічі. Але наголошував: усе має бути по-людськи, обов’язково запрошуємо вчителів. Бо без них це не зустріч, а «п’янка». Викликав їм таксі.

На одне зі святкувань, коли зайшов у формі (був тоді підполковником чи полковником), статний, хоч уже й не кучерявий, дівчата ахнули. В однієї вирвалося: «Валєрчик, наш майбутній генерал!»

«Хоч і виріс він у військовій кар’єрі, але людські якості не змінилися. Уважний, простий. До кожного підійшов: “Як ти?” Танцював. Алкоголь помірно пив, а коли хлопці курили, не виходив з ними», — Жанна Васянович ділиться спостереженнями.

Додався до вайбер-групи класу і там був активним до початку торішнього вторгнення. Жартував, коментував фото, вітав із днями народження.

Сергій Степанюк уважає, що саме школа заклала основи людських цінностей у кожного: «Валєрчик скинув із себе пута піонерства, комсомольства, коли пішов до технікуму. Це його гальмувало. Там він почав займатися чимось практичним. І пішов далі й далі, своїм шляхом. Те, що на такому високому посту в нього все виходить, у нас не викликає сумнівів. З тих скалок дитячих спогадів виринає впевненість, що наш Валєрчик може робити справу чесно, спокійно, тихо. Він не чекає нагороди, як це й було з грамотами у школі. У березні 2022-го ми з родиною лишилися в Києві. І друзі теж, вони просили їх підбадьорити. Якоїсь миті зрозумів, що усвідомлення того, що саме Валерій Залужний нас захищає, мене врівноважує».

Пивовар та Залужний і зараз дружать. Олександр каже, востаннє зідзвонювалися тижнів зо три тому. На воєнні теми не говорять. Переважно: як здоров’я, матері, діти. До вторгнення Залужний рідко бував у Звягелі — може, раз на пів року, і то на дві години. Але обов’язково з Олександром і третім другом, Євгеном, йшли до Борфеда. Там їх чекали, накривали стіл. Жартували, згадували, могли вина чи шампанського випити, але нічого міцнішого з часів студентства не вживають.

«Вважаю, Валєра заслужив своє звання і посаду грамотністю. У нього чотири вищі освіти й усі з відзнаками. Він довго до цього йшов, хоча й казав, що після 25 років служби залишить усе. Бо набридло. Але хто ж думав, що кацапня попре? І всі його знання, весь досвід зараз знадобилися. Він генерал нового покоління. Сподіваюся, з ним наша армія буде натівською», — говорить Олександр.

У нього син, два зяті та шваґро — офіцери, воюють. І йдучи до церкви, він ставить свічки за здоров’я всіх рідних та знайомих військових. І за Залужного.

«У 1990-ті через під’їзд від нього жили самі наркомани. І він знав, хто, де і чим колеться. Але Бог милував його, що оминув ці компанії. Може, готував до всього цього? — замислюється він. — Хай Господь береже його. Бо як не буде Валєри, то чи будемо всі ми?»