«Не вішайте тавро зрадниці, мене послали туди за справою мого батька. Він прикутий до ліжка, і без документів.
Як тільки прикутого інсультом батька привезла із Нижнього Новгорода до Вінниці, розпочалась війна. Його пенсійну справу обіцяли переслати з рф. На руки не давали… І тут війна — повномасштабне вторгнення. Розрив дипстосунків, блокування карток. Батькові потрібне було дороговартісне лікування… І коли він більше року не міг отримати жодної копійки і лікуватись мав як громадянин іншої держави, Ганна звернулась до уряду, міністерств, Пенсійного фонду, депутатів. У всіх був висновок один — або їхати забирати справу і законні кошти… або вони банкрути… Бо у Ганни вже було боргів — на пів квартири…
І вона наважилась. Як не дивно, знайшла у інтернеті посередників.
Маршрут пролягав так: спочатку до Тернополя, далі пересадка на інший автобус до Варшави. З Варшави знову пересідання на інший автобус. Вже до Естонії. А там піший перехід біля кордону. Далі вже з Пскова до Москви. З Москви електричкою до Нижнього. Міста, де я народилась і виросла. Здавалось, чого мені боятись”.
І ось це все без сну зайняло 4 дні… На кордоні піший перехід — кожного, хто до 59 років, опитували представники ФСБ… Її запитували, як ставиться до Свідків Єгови. Аня знала, що вони заборонені в рф, тому сказала просто, що не знає таких…Жінка, коли прибула до Нижнього Новгорода, просто попросилась переночувати до куми, подруги дитинства і однокласниці.
Далі все, що з нею трапилось, Аня характеризувала коротко:
– Я думала, що там безумна лише одна бабуся, яка до мене в Нижньому підсіла в трамваї. Вона наголошувала, що дуже боїться протягів, тому у шапці (влітку)… А далі продовжила:
– Радость-то какая — Артемовск наш! Слишалі, наші взялі!
Я ще уточнила, що це Бахмут і там йдуть бої… на це бабка подивилась на мене, як на плазуна:
– Ти что — за хохлов, что ли, против наших ребят?!
Я вже думала, що «загримлю», зійшла поспіхом на зупинку раніше…
Брела рідним містом, де народилась… Тоді брат служив у Вінниці, ще за СРСР, радів, що живу в гарному місті, маю гарних подруг, до яких він приходив у звільнення … Я в декреті у Нижньому із сином була у батьків…
Зустріч з подругою, яка б мала зрозуміти і пожаліти, була небагатослівною. А я так хотіла розповісти їй правду про цю війну, все, що ми всі переживаємо… Як мій батько, хоч і розбитий інсультом, каже, що там точно всі втратили глузд… А там по всіх каналах крутили, що Залужного вбили, чи то він при смерті…
Я жахнулась, стала пояснювати подрузі із сином, який він воєначальник великий, як рятує Україну, світ і їх від тиранії…
Син дивився, як риба — бездумними очима… А Катя як закричить:
– То і ти вже бандеровкою стала? Вон із мого дому!
Я оніміла. Бо ж була переконана, що там це все підтримує якась глуш і алкашня. А тут самодостатня жінка.
Далі мені вже було все одно. На вулицю йти в ніч з українським паспортом було «смерті подібним». То краще вже тут.
Я закричала, що у нас (тобто в Україні) краще до тварин ставляться і що я нікуди не піду. Можуть мене тут порішити…
Люди, якого каяття ви від них чекаєте?
Думаєте, мені поспівчували, що на мою голову та похресника, тобто мого сина, батька-інваліда, їхнього громадянина, ще, летять ракети і вбивають, руйнують міста і домівки мирного населення?
Ні, мене вичитували, що я безсовісна, бо можу спровокувати до їхньої родини недовіру і тоді за її сином прийде військкомат…
– Катя, прошу тебе, дай хоча б добу побути… Бо куди ж?! — вблагала таки я. Вже о 8 ранку я була біля керівника Пенсійного фонду. Там на мене, з українським дорученням, дивились, як на ворога народу…
– На таких, як ви (тобто тих, хто вибрав Україну), у нас часу немає. Ось прибули прихильники росії із Артьомовська (Бахмута), подивіться, скільки справ… Чекали, як вони кажуть, матушку росію в підвалах під бомбьожками, нікуди не їхали… То ми їх приймемо. У нас вони будут в три рази вищу пенсію отримувати… Знаєте як радіють… — вбивала мене морально чиновниця…
Ну, якщо радіють, що ваші зруйнували їм квартири і будинки, все майно і місто рідне, а кинули кістку, то вони дебіли кончені… — зроуміло, що цю фразу я говорила мовчки…
– Правда, цікаво, як ці справи українських пенсіонерів опинились тут, аж на Волзі… Невже у ось тих колаборантів вже все було зарання сплановано? — роздумувала я, отримавши дулю… Хоча за всіма міжнародними правами мені відмовити ніяк не могли…
Навіть тут була явна пропаганда…
Не приведи вам Боже, люди, ось так брести рідним містом і відчувати, що ти тут для кожного будинку і кварталу ворог. Тільки тому, що кажеш правду, бо бачив її вочевидь, і війну називаєш війною. Але в країні, де ти народилась і виросла, за це тюрма… І це місто, де жив і працював Сахаров, яке свого часу славилось свободою думок і його очолював мій приятель Нємцов, якого я знала особисто… Але один убитий «земляками», інший — засвистаний і заулюлюканий ще за СРСР. А сьогодні чи не всіх членів групи Сахарова в РФ саджають… Але таких одиниці, впоротих — маси!
– Знаєш, а я ось зателефонувала до іншої нашої приятельки Ольги. Сказала, що я тебе до неї підвезу…. Бо ж мені терміново треба на дачу… Там розсада підоспіла, саджати треба, розумієш… Горить робота на дачі, розумієш, горить… — і подруга «літ моїх сурових», ховаючи очі, вже заводила авто. Вирішила так мене вижити. Далі мене із маленьою валізою підвела під двері Ольжиної квартири… і переконувала, що вона ой як хоче мене побачити…
Ольга із чоловіком вважали себе інтелігентами, вони не виганяли з квартири, а «розсуждалі», що їм нас (!) жалко. Але ж ми самі винні, що стали розмінною монетою у планах США… яке там каяття! Його там мало хто усвідомлює…
Ага, а невдовзі і тут випливла термінова поїздка на дачі… Мовляв, все там «горить»… Зрозуміло, що переночувати запропонувати ніхто навіть не заїкнувся… А стали навперебій розхвалювати мені, що тут ось поряд є хостел — гарний такий і недорогий… А далі просто взяли мої речі і вже сам чоловік провів мене до зупинки трамвая, саджав поспіхом, оглядаючись навколо… Очі не ховав, вони були у нього просто як у риби…
Я розшукала той хостел… А там… краще вам у такі не потрапяти… Але мене і туди не селили… Бо у мене український паспорт…
– Ну і що? — почала я напирати… — Я що, людожерка якась? Покажіть причини…
Ми довго прирікались, але я мала отримати хоча б ту пенсію, яка набігла батькові… Бо ж і у РФ приїхала на позичені кошти…
Я пішла до головної у цьому хостелі. Запитала, з якої причини мене не беруть… Та довго вивчала мої документи і в розмові з подивом підкреслила, що я розмовляю російською без акценту…
– Так, бо я в цьому місті народилась і жила… — Мене вже не тягло до відвертостей…
Всю ніч я чекала, що хтось із чоловіків явно азійської зовнішності накриє мене подушкою… Щоб задушити. Бог милував. На другий день я зв’язалась із шофером, який дав свої координати, щоб повернутись назад. Я вже знала, що цими «тройними» перевезеннями займається одна родина з одного закарпатського села. Той водій, що мав везти до кордону, казав, що в рф працює уже чимало років. Встиг двоповерховий будинок побудувати… Дружина і діти на Закарпатті, а вони ось такий бізнес затіяли… Служать… Тільки не Україні.
Не буду вдаватись у деталі, як він пішов у «запой» і які далі митарства випали на мою голову.
Але за весь час вояжу зустріла я лише одну людину нормальну, яка мене зрозуміла і поспівчувала. Ні, це не був жоден із моїх друзів і просто росіян. Це був Нуралі, таксист із Киргизстану. Він возив мене і туди і назад зі знижками. Все розпитуав, як ми, і просив триматись. Пояснював, що приїхав сюди, вкалує на 4-х роботах, щоб побудувати дім і вернутись додому. В рф залишатись не хоче… Чому — не пояснив.
Вже на пішому переході назад, коли нам знову влаштували очікування «з іздьовкою» і допитами представниками ФСБ, я бачила натовпи наглющих людей. І всі вони були з ОРДЛО.
Хамили, кричали про долбаних хохлов, а самі їхали по паспортах тієї самої України по безвізу в ЄС. І їх дружелюбно зустрічали в Прибалтиці. Бо ж там не розрізняли: це біженці, що ось так повертаються в Україну з окупації, виїздять в ЄС, чи пристосуванці, що побачили лазівку і їдуть на заробітки за «закрілою»…
Особливо запам’яталась одна дебела тьотка. Вона стояла, як і я, майже день та тому палючому сонці, бо не випускали російські прикордонники, а коли пустили, підбігла на прощання і почала цілувати прикордонний стовп із написом «россия»…
А я, росіянка за походженням, що мала там і трикімнатку квартиру та дачі батьків, слава Богу до війни продала, поверталась в обпалену війною Україну і раділа, що я не одна із них… Вже не одна.
Бо там не лише бабка, що в далекому Новгороді, була заражена імперським мисленням щось і у когось «брати» (красти), але й нація. Бо фашизм – це переконання, що ти вибраний і безгрішний, ні в чому не винен, а лише інші… Це люди, які втратили поняття каяття… І я у цій атмосфері рашизму прожила 5 днів. Більше не хочу. Хоча Москва вражала своєю архітектурною красою… і бездушністю…
Спілкувалась Тетяна Редько
