Родину Пушкарів з Городківки сусіди між собою називають куркулями. Важко сказати, який зміст вони вкладають в цю характеристику, але, думаю, що позитивний. Такої роботящої сім”ї треба ще пошукати. Глава родини, Анатолій, насправді з куркулів. З тих українських трудяг, які з ранку до смерканку працювали, щоб заробити на дітей та онуків, а потім за це погинули від голоду та непосильної праці на бєломор-балтійських каналах та лісоповалі в тайзі та від куль комуністів.

Тому праця для старших та молодших Пушкарів у великій пошані. Мають 18 гектарів паїв, трохи землі коло хати. Посадили великий сад, виноградник. Вирощують зернові та овочі. Але фішка сімейного агробізнесу в тому, що вони не зациклюються на картоплі. Господиня, Оксана, слідкує за всіма модними тенденціями в сільгоспгалузі на Вінниччині та в Україні. І рішуче береться за все цікаве та перспективне.

– Зараз моїм захопленням стала лаванда,- розповідає пані Оксана. – Вже більше двадцяти соток нею засадили. Після війни збільшимо ділянку до двох гектарів. Бо самій зараз дуже важко все обходити. Син Віктор та чоловік в армії.

А дочка Іванна ще до війни поїхала в Польщу, знайшла там роботу за фахом. Вже там прижилась. Раніше внучку, Каталіну, на літо привозила. Ми заради неї пасіку завели. А потім зрозуміли, що потрібні медоноси. Спочатку гірчиці насіяли, а потім я взялась за цю синю пахучу провансальську красу.

Знайшла по інтернету підходящий розплідник і закупила першу партію рослин на 12000 гривень. Висадили її по науці, ми з чоловіком – агрономи. І тепер вже маємо свої чудові саджанці. Що таке 20 соток уявити можна. Так, це не дуже багато, але цілком достатньо для модних нині лавандових селфі. До мене вже приїжджали з Крижополя та з Вінниці молоді люди, щоб сфотографуватися в лаванді. І наші городківські цікавляться. Зроблю локації для фотографування: поставлю велосипед, качелю, пару тюків соломи, і тоді покличу усіх бажаючих.

А поки що ця ділянка – відмінний медонос. Лавандовий мед для мене найсмачніший. Зараз пригадалося, як ми з Анатолієм починали. Я з багатодітної сім’ї, мама одна нас ставила на ноги. Ми все своїми руками наживали. Спочатку кобилу купили з лошам, потім старого запорожця. А на перший заробіток від зданого на завод цукрового буряка купили старенький ЮМЗ. Толя його всього перебрав і дав йому нове життя. Дуже він у мене хороший чоловік. Не може без роботи сидіти. Пасіку завів, побачив, що у людей є будиночки на вуликах лікувальні. І собі зробив. Чекаю його з армії, як Бога. І молюся за них обох з сином та за всіх наших хлопців і дівчат, що захищають нас на фронті.

Оксана каже, що зараз трохи допомагає по господарсту племінник Віталій, студент Уманського аграрного. Заодно і практику проходить:

– Чоловік у роті охорону району, іноді буває дома. То качав мед, у саду порався. Як тільки може вирвати вільну хвилину, бігом додому, до праці. Але в більшості, все на мені. Квіти лаванди обрізаємо, в’яжемо у пучки, продаємо, бо це все треба за щось утримувати. Люди охоче купують цю пахучу квітку. Хтось для інтер”єру, хтось кладе у шафу від молі, а комусь подобається, щоб під подушкою був мішечок з лавандою. Лікарі кажуть, що це дуже гарне заспокійливе і загальноукріпляюче.

Ми з чоловіком думали, навіть, про своє невелике виробництво ефірних масел та косметики на основі лаванди. Адже клімат змінюється, на півдні Вінниччини стає тепло, як в Криму, чи у Болгарії. Тому ми стаємо Провансом. Дасть Бог, після війни до цього повернемось. Може троянду ще висадимо пахучу, – розповідає пані Оксана. – Не все ж нам бути гречкосіями та свинопасами. Вже час долучатися до європейського способу життя. І думати, що в твоєму господарстві найвигідніше вирощувати. І, обов”‘язково, завжди пам’ятати про красу, яка врятує світ.

Анатолій Жучинський