Не для війни народжують матері синів…Коли почалася повномаштабна війна,то всі чужі діти враз стали рідними. Я не уявляла що відчуває мати,яка провела на війну сина. Казала,що мені хочеться обійняти кожну маму, потиснути руку кожного батька,які чекають на своїх синів.Тоді я і гадки не мала,що через рік я стану однією з таких матерів,що мені прийдеться провести свого єдиного сина на фронт. Лише із фільмів про Вітчизняну війну зі свого дитинства спливали спогади де матері проводжали своїх синів.

Для мене особисто це найстрашніший день , коли,обійнявши  своє рідне дитя, я провела його на війну. Що відчуває мати в ці моменти? Абсолютне спустошення. А потім приходять дні і ночі, коли ти перестаєш спати, їсти, ні про що не думаючи, крім своєї рідної дитини. На тебе перестають діяти вже антидепресанти, якими ти стараєшся приглушити біль. А потім ти дізнаєшся про те, що твій син на передовій в самому пеклі та страшне слово “нуль”…Інтернет на твоєму мобільному телефоні завжди включений, чекаючи на звісточку.

І ось коли він мовчить день, два, неділю, то в пекло потрапляєш ти сама. Починаєш шукати Сказавши дані свого сина, у відповідь чуєш:”Зачекайте, Вам зателефонують”Я пам’ятаю тих дві години очікування, які здавалися двома століттями. В списках загиблих і поранених його немає. І ти оживаєш. Але по справжньому ти починаєш дихати тоді, коли почуєш голос свого героя.

А потім слова:”Мене кантузило” І ти ловиш себе на думці, яке це щастя,що він живий. Такі страшні реалії сьогодення, коли матері радіють пораненню та кантузії своїх дітей. Але ми повинні триматися, бути сильними, бо вони там заради нас. Думати про краще і вірити… І молитися… І візуалізувати зустрічі з своїми синами, коли вони повернуться з перемогою. Все буде Україна!

Інга, мати воїна