Дружина лікаря Ковальчука, який помер в лікарні за кордоном після отриманих опіків та травм під час Вінницької трагедії-2022 поділилась, як пережила цей рік:

– 20 днів згасаючої надії… ще 20 днів дорогоцінного життя.. 14 липня 2022 року мені не принесли похоронку, Паша не воював , він лікував діток, він завіз мене на роботу, поцілував востаннє і поїхав до своїх пацієнтів в клініку де оглядав лише раз в тиждень… в четвер. Із чорного моря, з російськоко корабля прилетіли крилаті ракети калібр і забрали не лише життя 29  вінничан , вони забрали життя в сотні людей, які їх любили і люблять досі. Любов не помирає, вона залишається жити з тобою і від того болить не менше.

А тепер про реальність Рік тому, рівно рік тому я в останнє поцілувала свого коханого чоловіка, надалі поцілунок був заборонений, а дотик можливий лише на маленьких частинках тіла, які уціліли, та не викликали болю. Біль… це слово супроводжувало мене цілий рік, кожнісінького дня, як опис моїм почуттям.. Зараз третя ночі, біля мене спить маленьке янголятко як дві краплі схоже на Пашу і кохане до безтями , а я все-одно відчуваю біль.. і ще десяток різних відчуттів, які ще й посилені за рахунок материнських гормонів. Страшенний, пекучий біль відчував мій Паша, ще цілих двадцять днів своєї боротьби за життя…

Ви колись обпікали палець праскою чи кип’ятком, так от перемножте в сотню разів… яка біль! О, він боровся! Боровся так, що вразив навіть лікарів одного з найкращих опікових центрів Європи. Терпів і навіть успівав дбати та турбуватися про мене, вагітну та виснажену від численних переїздів та постійного страху втрати двох найважливіших людей у моєму житті. Яка ж радість, що мені вдалося вберегти наше маленьке Велике життя… нашу донечку… шансів на це було мало…

Вона дійсно справжнє чудо, подарунок від Бога за любов. Насправді ж війна жорстоко забрала у мене мій світ, росія вкрала наше щасливе життя…

Паши більше немає на цьому світі і минатиме час, а його більше не буде його припишуть , як одиницю загиблих на війні і все. Та не для мене і не для його мами і не для людей, які його дійсно щиро люблять, не для пацієнтів яким він потрібен.. Час не лікує! І нічого не забувається! Нічим не перекривається! Це не можливо! Пам’ятаєте загадку, що найшвидше на землі? Відповідь – думка. Так от, де б я не знаходилася і щоб не робила, швидкістю думки я повертаюся в ті 20 днів, сиджу вся закутана в спецодяг в Кракові над коханим, понівеченим тілом і бачу, як згасає його життя ..а от я в Пироговці в оточенні таких рідних наших друзів – колег і відчуваю запах  крові і гною, запах горілого тіла….  От я в Львові їду в реанімобілем до кордону де чекає на Пашу гвинтокрил з парамедиками.. от я годую його востаннє такою солодкою черешнею, а він слідкує щоб поїла я, не знімаючи маску і обробивши при цьому стерильні рукавички …

От я,  мама, Оля, Лєра в його боксі в останню ніч, куди пустила порушивши правила, доктор Івона, щоб він не йшов від нас на самоті… от я в просекторіумі ( якось так називається морг в Польщі) де я з Івоною в животику, заходжу в кімнату з фрескою на всю стіну і з дерев’яними різьбленими стільчиками як у фільмах Тарантіно …

А посеред кімнати цинкований гроб у якому мій Паша …

Такий холодний, не схожий на себе але такий рідних і коханий і йому там так тісно, що ти просто кричиш, а змінити нічого не можеш…

А потім шлях додому, ще ціла купа так званих “пригод” на шляху і головне, щоб зробити все якнайкраще, для нього бо він у мене вартий всього найнайкращого…

Хіба можливо все це забути… ні!!! О 4 ранку, ми з хлопцями з Реквієм перетнули блокпост з написом Вінниця, вони допомогли мені обрати більшу труну, аніж та, яку я обирала разом з друзями по відеочату, щоб не було тісно…

Груз 200…ця фраза від працівниці митниці і моя суперечка з нею …Похорон …очі моїх батьків, родичів та друзів…Дві години сну після дороги…

О, сон я рахувала, так як і їжу бо вона була важлива для мене вагітної . Пам’ятаю, як приймала рішення мовчати з приводу вагітності, на скільки то буде можливо.. тому що новина про те викликала сльози і розпач в людей , які її чули та й сама без сліз сказати не могла ..плітки, які розповсюджувалися по такій маленькій Вінниці…люди бувають дуже жорстокі. А бувають просто дурні та нехай то залишиться з ними. Я пообіцяла , що виношу нашу донечку , що буду старатися бути гарною, що зроблю все для неї так як робила все, що могла для Паши..Закохана українська жінка здатна на неможливі речі! Заради життя… заради щастя коханих людей! Тоді й сама невимовно щаслива! Ніколи нічого не забуду! До подробиць пам’ятатиму наше життя, нашу любов…нашу біль та муки.. та цей день!

Від редакціі: Юлія Ковальчук, дружина неймовірного лікаря, який навіть за кілька днів до смерті слав листа своїм землякам і ділився планами на майбутнє, надиктовуючи дружині, таки виносила і народила їхню спільну донечку.

Пошли Боже, їм світлої долі і справедливого миру! Смерть катам! Що обірвали щастя цієї прекрасної сім‘ї! Не дали таткові взяти на руки свою крихітку! І не пізнати НІКОЛИ дитинчаті живого татуся. Вина якого була лиш в тому, що він українець! Мирний лікар, що жив на своїй землі! За сотні кілометрів від лінії фронту у мирному місці!

Родина, друзі, колеги, земляки, просто українці, як можуть, підтримують цю неймовірну жінку:

– Хочеться вірити, що він споглядає за вами, та оберігає вас своїми крилами. Світла йому пам’ять. Юлічко, ти надсильна.

Неможливо усвідомити той шлях через який ти та Паша пройшли.

Мені кожен раз на душі тепло, коли бачу фото твоєї донечки і радію, що вона в тебе є. Думаю, що саме у ній поєднані твоя і Пашина сили, його жага до життя.

Юбіймаємо тебе, – підтримують жінку вінничани.

Підготувала Тетяна Квасюк