«Дуже важливо захищати свободи та права релігійних організацій, незалежно від юрисдикцій та уподобань. Це базовий принцип демократії. Це важливо. Проте просто захищати замало. Тим паче просто виправдовувати.
Якщо просто захищати і виправдовувати, не звертаючи увагу на причини появи проблем релігійної організації, це все одно, що захищати право на смертельну хворобу, а не право і обов’язок лікування від хвороби.
Це непрофесійно.
Захищати право важливо, але при цьому не звертати уваги на причини збурення в суспільстві щодо цієї рел.організації під час війни через намагання приховати і зберегти її фактичну залежність від релігійного центру держави-агресора, з якого чи не щодня лунають благословіння на вбивства українців, бомбордування, терор та військову агресію – це свідома дія. Це співучасть у самогубстві, тобто злочині.
Можна не розуміти цього місяць – два, але через півтора року війни не розуміти цього неможливо.
Всі чудово знають, що “формально УПЦ залишається частиною МП” (дякую проф. С. Бортнику за це чесне і чітке визначення!).
Байки та юродство не спрацьовують. І саме це є причиною катастрофічного погіршення ситуації УПЦ в українському суспільстві.
З перших днів війни було зрозуміло, що МП як “терористична організація” більше не має права існувати в Україні ні в якому вигляді, відкритому чи прихованому. Так само як в демократичних країнах не мають права на існування фундаменталістсько-терористичні релігійні організації (ІДІЛ та ін.). Від УПЦ всі цілий рік цієї страшної війни чекали (!) реальних кроків по розриву з МП і виходу з його складу.
Але так і не дочекалися.
Як наслідок “маємо те що маємо”.
Чи винне у цьому українське суспільство, влада, інші конфесії? Чи може виною, перш за все, є хибний курс керівництва УПЦ, яке заганяє власну церкву і паству у штучну кризу і глухий кут?
Однозначно, насильству і захопленням храмів не може бути виправдання. Але так само немає виправдання прихованому збереженню статусу УПЦ як частини МП. Немає виправдання фактам колабораціонізму серед архієреїв та духовенства УПЦ. В умовах війни Росії проти України цього не може бути.
І це вже не про свободи і права рел.організацій, а про національну безпеку і самозбереження держави в умовах війни. В умовах, коли інша держава-агресор за підтримки того релігійно-терористичного центру (РПЦ МП) прагне цілковито знищити українську державу та українську ідентичність.
Якщо менеджмент УПЦ МП вперто не хоче цього розуміти і робить все наперекір, то ніякі наші спроби допомогти чи захистити їх не спрацюють. Неможливо насильно вилікувати того, хто свідомо цього не хоче. Ми всі тут зібрались заради діалогу. Але чи хочуть сторони діалогу насправді?
Кроком до діалогу мали би бути вихід УПЦ зі складу МП (в умовах війни це безальтернативно!) і мораторій з боку ПЦУ на захоплення храмів. Але чи можливе друге без першого? Представники ПЦУ йдуть за настроями суспільства. А запит суспільства – жодних структур чи частин МП ні в яких формах (навіть прихованих) більше не повинно бути в Україні. Бо війна. Тоді як менеджмент УПЦ за будь що, не дивлячись на війну і десятки тисяч жертв, прагне зберегти свій “формальний статус УПЦ як частини МП”.
Коло замкнулося.
Глухий кут.
Що далі?»
Телеграмканал «Веселий піп»
