Дуже скучила за сином. І раптом він подзвонив, що відпустили його у короткострокову відпустку додому.

Він повідомив, що їхатиме з Харкова до Києва. Я полетіла до столиці, щоб його там зустріти і вже разом їхати до Вінниці. Взяли квитки на найближчий потяг і чекаю. Аж раптом з’ясовується, що між пересадкою у сина є всього 4 хвилини. Син телефонує мені, що не встигає пересісти.

І так змарнується майже доба його коротенького візиту до батьківської хати. А я бігаю по перону і не можу стримати сліз. Вже готова була кинутись на рейки. Не знаю, де у мене взялось стільки сили та напору. За хвилину підняла всіх знайомих-незнайомих. Дуже просила допомогти.

Кинулась до однієї провідниці, до другої. А вони мені кажуть, що від них нічого не залежить. А у мене вже сльози градом котяться з очей. Покликали начальника потяга, а час уже іде на хвилини. Крізь плач пояснила йому ситуацію. І він мене почув. Швиденько побіг до машиніста.

А мені каже, щоб стояла тут і була на зв’язку із сином. Прибіг, чітко пояснив телефоном моєму відпускнику найкоротший маршрут вокзалом до нашого перону. Не знаю, як це йому вдалося, але він зумів затримати відправлення нашого поїзда на п’ять хвилин. За цей час син встиг прибігти.

Ми разом заскочили у вагон, і вже тоді я його обійняла. Такою щасливою в житті я ще не була. Ми вчасно доїхали до Вінниці. А незабаром вже були вдома і мій солдат їв мамин борщ.

А я хочу, щоб вся Україна знала про цю золоту людину — начальника потяга 770/769 «Хутір Михайлівський — Тернопіль» Василя Васильовича Красноголова. Нехай вам Господь віддячить сторицею за ваше добро. Бо для мене цих 5 хвилин людяності дорожчі за пів року розлуки та переживань. У таких начальників треба вчитися людяності і добру.

А тим, хто безсердечно виганяє військових з вагонів чи б'є їх, скалічених, і обзиває на перонах, скажу одне: «Всі ми під Богом ходимо. І ніхто не знає, що його чекає завтра. А раптом і ви опинитесь на місці цих вій­ськових? Завжди про це пам'ятайте, бо війна ще не закінчилась».

Оксана, мама
військовослужбовця

Нам вдалося зв'язатися з Василем Васильовичем. Він якраз був у черговому рейсі. Їхав на Запоріжжя. Попросили, щоб він розповів про цю ситуацію

– Я вже сорок років працюю в «Укрзалізниці». За цей час було стільки різних приємних та неприємних пригод, що можна написати книжку. Може, колись і напишу. Але ця, здавалось би, проста ситуація вразила мене до глибини душі, — розповів Василь Васильович Красноголов. — Як ця жінка побивалася на пероні, як вона хотіла якнайшвидше пригорнути до себе свого сина-військовослужбовця... Ми ще довго в колективі про неї говорили.

Я не вважаю свій вчинок чимось занадто особливим. У мене самого племінник зараз на фронті. І я подумав: а якби це він їхав на коротеньке побачення з рідними і потрапив у таку ситуацію? Цим хлопцям та дівчатам ми маємо низько вклонятися і дякувати за їхню небезпечну важку роботу. За те, що захищають нашу землю, кожного з нас. Вони ж там щодня в страшній небезпеці. І для них цей втрачений в дорозі день здається вічністю. Ось така моя мотивація.

Ми українці, наші родичі воюють, їм зараз найважче. Тому кожен має зробити все можливе, щоб хоч якось їм допомогти. Хто чим може. Дякую Богу, що все так склалося у тій поїздці, і щиро бажаю кожному нашому захиснику та захисниці нашої перемоги і щасливої та мирної дороги додому. А ми постараємось, щоб вона була комфортною та безпечною.

Василь Васильович мешкає в Літині на Вінниччині. Але вдома зараз буває не часто. Графік, потяги, маршрути. Планові, позапланові.

Вчора вивозили біженців із Запо­різької області. А вже треба вивозити людей із прикордонної Сумщини, Харківщини... Бо там оскаженілі ро­сійські нелюди щодня і щоночі луплять зі всіх калібрів по мирному населенню зі своєї території.

А вже після перемоги, певно, сяде за книжку про залізничників, які також, як могли, наближали нашу перемогу. Не сумніваюся, що вона стане бест­селером.

Анатолій Жучинський