Це гучне вбивство 2018-го досі є загадкою і таємницею. Навколо нічної стрілянини 26 січня особи «замовленого» бізнесмена та «кілерів», які приїхали на вулицю Пирогова «пакувати» Віктора Маліновського, досі безліч версій.

Про цей резонансний злочин ми вже писали і проводили власне журналістське розслідування. І ось підприємець, на якого увечері за «наводкою» чекали нападники на джипі зі зброєю, дав нам на лікарняному ліжку ексклюзивне інтерв’ю. Колишній «афганець» неабияк здивований різноманітними чутками з цього приводу та просить не спекулювати на людській біді.

– Розмови про мої якісь мільйони і «мільйонні борги» — це нісенітниця. Я простий підприємець. Ворогів не маю. Вигадки й те, що я завжди носив із собою бойовий пістолет. Так, я колишній «афганець». Жодної особистої зброї, навіть мисливської, у мене ніколи не було. Зараз теж немає, — розповів 57-річний Віктор Іванович. – Про напад багато не скажу. Поганих передчуттів взагалі не було. Близько 21.43 поставив машину у свій гараж та збирався додому відпочивати. Закрив одну створку, почав закривати іншу. Аж помітив людську постать. Здоровань. Мені в обличчя бризнули газом. Засліпило та запекло перцем в очах, забило ніздрі, рот. За одяг тягнули назовні із гаража. Але я  притиснувся до створки та відбивався. Розумів підсвідомо: якщо витягнуть – кінець. Ці ворота мене врятували. Бо я ж не богатир. Та й вік не той.

Але мене таки витягнули з гаража назовні. Били дуже боляче. По тілу, голові — добре, що на голові був капюшон від куртки, то він трохи пом’якшив удари. Я правою частиною тіла притиснувся до гаража. Розумів: головне – не впасти. У відповідь бив всліпу. І вони мене. Вже потім дізнався, що мені розбили селезінку…

– Чи розуміли, що це били ножем, кастетом? І як Вам вдалось відстрілятись від нелюдів?

– Вже згодом з повідомлень у пресі я дізнався про ніж, кастет, пістолет і т.д. Не дивуюсь вже, чому було так боляче. Як стріляв? Пам’ятаю, що на мене навалився здоровань. Я його ліву руку затиснув і тримав з усіх сил своїми обома руками. Мене били по пальцях правої руки, розбили їх. Але я не відпускав руку. Пам’ятаю, як щось, наче уві сні, гупало кілька разів. Нині зрозумів, що це були постріли. Клацання… Мабуть, набої скінчились. Пам’ятаю – мене вже не б’ють, але наді мною постать підіймає руку і наводить у голову… Знову клацання – набоїв точно немає… Двічі… І знову тиша…

– Як Вам вдалось покликати на допомогу?

– Я добре зрозумів вислів: у житті ти або людина, або ні. Бо коли це жахіття скінчилось, я всліпу побрів до будівельного майданчика поруч. Там постійно є охоронники. Вони ж добре чули і бачили бійку, постріли. Не втрутились. «Швидку допомогу» чи поліцію не викликали. Але ж поруч ринок «Урожай», де завжди є патрулі поліції. Я з усієї сили просив допомоги, але марно. Мовляв, не маємо права покидати об’єкт. Під час бійки я кричав. Поруч багатоповерхівки, приватний сектор. Але ніхто не зателефонував до поліції. Бог їм суддя.

І ось я стою скривавлений, майже осліплий. Кров обличчя заливає, біль тіло пронизує. Телефона не бачу, повідомити про біду немає як. Поблизу гаражів проїжджає машина. Бачив наглухо тоноване скло. Думаю, все. От тоді я вперше дійсно злякався. Скло опустилось, виглядає якийсь чоловік: «Мужик, что случилось?» Він першим викликав «швидку допомогу», поліцію, набрав дружину: «Мене щойно ледь не вбили».

– Лікарі буквально витягнули Вас з того світу…

– Три доби у реанімації. Голову зашили, і тіло, селезінку видалили, увесь живіт у трубках. На тлі побоїв у лікарні підібралась посттравматична пневмонія. Ніби одужував, але з’явилась важкість у легенях, важко говорити, я задихався. Марія Покидько, завідувач кафедри хірургії, доктор медичних наук, професор Вінницького медуніверситету, виявила її під час планового огляду. Інакше чи пережив би я її? Нині вчусь заново ходити, рухати тілом, руками, ногами.

Ми із дружиною, донькою та трьома онучками дуже вдячні лікарям міської лікарні швидкої медичної допомоги, особливо Олегу Бершадському. Вдячні друзям, «афганцям», майданівцям та самооборонівцям, які, дізнавшись про біду, відгукнулись без вагань. Здавали кров, допомагали й досі допомагають чим і як можуть.

– Чи відомий Вам мотив нападу? Чи знаєте про вінницького організатора, якого арештував суд, трьох найманців, вбитого рецидивіста, який нещодавно вийшов з-за грат?

– Я дізнався про це виключно з повідомлень у ЗМІ. Тому не можу коментувати. Слідство працює. До мене поліція ставиться нормально. Я живий, і це найголовніше.

– Раніше Ви були у екстремальних ситуаціях? Можливо, в Афганістані?

– Чесно кажучи, за моє життя це не перший випадок, коли я йшов по лезу. У Афгані я служив техніком-механіком у авіаційній частині. Обслуговував бойові літаки. Був під обстрілами. Раз працювали із одним літаком на аеродромі. Я виконую роботи під корпусом. І ось наче внутрішній голос каже: «Вийди з-під літака». Дуже настирливо! Щойно я виліз з-під нього, як чути вибух, мене б’є по голові та кидає ударною хвилею! Дивом вижив. Виявляється, один мій колега випадково натиснув систему викидання додаткових баків із гасом. Це коли в повітрі літак перетинає надзвуковий рубіж, то відстрілює їх. Із вибухом. А на землі — уявляєте?

Вдруге, коли ми повертались додому з Вірменії, де відбудовували зруйновані землетрусом міста, через територію Грузії. Тоді саме виник збройний конфлікт між Грузією та Абхазією. Нас, простих українських будівельників, абхази взяли в заручники. Раз мене вивели на розстріл і приставили до живота двоствольну рушницю. Досі пам’ятаю очі бойовика, що були сповнені ненависті. Але втрутився їхній командир, вибив з рук підлеглого зброю, мовляв, що ти робиш. Рушниця вистрелила вже у польоті в повітрі. Згодом нас звільнили з полону…

Я за все життя навіть у селі й курки не вбив на борщ. Я вегетаріанець. Крім Вірменії, відбудовував житло переселенцям з Чорнобильської зони відчуження – на Київщині і т. д. Мабуть, точно хтось за мене добре молиться…

Тим часом 41-річний вінничанин, який, за даними суду, є організатором нападу на підприємця, за гратами. У обласній поліції та міському суді нові деталі резонансної справи не розголошують. Лише генерал Юрій Педос коротко прокоментував, що «оцінку діям усіх сторін надасть слідство ще до висновку суду»… Тож чекаємо на продовження…

Анатолій МЕЛЬНИК,
Роман КОВАЛЬСЬКИЙ