…Коли ти відчуваєш ту саму радість, що й інші…
Кожного разу проходячи повз дитячі майданчики я завмираю. Тому що так багато зроблено для дітей, але все-рівно частина з них, так і не відчує звичайної радості.
Ми є сліпі.
Щоразу проектуючи будинки, установи, заклади. Ми не помічаємо і не хочемо помічати людей з інвалідністю.
Не мої клієнти.
Не моя аудиторія.
Не мій сегмент продаж.
Дорогі мої, а у Вас є гарантії, що Ви чи хто-небуть із Ваших близьких не поповнять їхні ряди?…
Дівчатка з інвалідністю також хочуть бути красивими! Але Ви будуєте високі сходи до своїх салонів краси.
Хлопчики також люблять гратися іграшками! Але якщо вони пересуваються на візочку чи є проблеми з опорно-руховим апаратом – вони рідко коли зможуть зробити свій власний вибір. Тому що просто не зможуть відвідати Ваш заклад.
Дорослі люди з інвалідністю часто позбавлені простих радостей життя – вони банально не можуть вийти з дому.
А хтось колись робив статистику, скільки людей, які самостійно не ходять живуть у будинках в яких вони немов у клітці?
На поверхах вище першого без ліфту без сторонньої допомоги їм не обійтись!
Навіть перший поверх може стати на заваді, якщо є “сім сходинок до свободи”…
Бардюри, то є окрема любов. Мало б хто хотів, щоб ним підкидало через кожні 10 метрів.
І взагалі. Усі ми колись зістаримось. Дбаючи про інтереси людей з інвалідністю, ми одночасно дбаємо про інтереси молодих матусь з колясками, людей похилого віку…
Для загального щастя потрібно так мало. Просто почати розуміти не лише свої потреби, а й потреби людей, які нас оточують
Інклюзія починається з нас.
Коваль Олена
психолог
