Ти був таким очікуваним! Я слухала твоє сердечко ще в материнському лоні… Пам’ятаю у колисочці, бачила присмоктаним до материнських грудей, голеньким разом зі старшим братиком у ванній… А потім – перші кроки, перші слова й цікавість до навколишнього світу:

– Мамо, а що це – ОСІНЬ?
– Це, синочку, коли дощ майже щоденно, мряка, холодніше стає, листя з дерев опадає і дерева будуть голими…
-Що, з цицьками?
***
І ще:
Насувається гроза. Вітер, блискавиці…
-Тікаймо, уже гримить?
– Мамо, а ти боїшся «гримита»?

Телебачення й реклама тоді робили свою справу, а діти бачили подібне поміж своїми мультиками. Але їм не завадило нічого, аби з часом сприймати світ таким, як є, й усвідомлювати ДОБРЕ і ПОГАНЕ.

Мені й досі пам’ятаються твої примружені оченята і ямочки на пухкеньких щічках. Я тішилась, коли ти, білявий, як кульбабка, пішов до школи, а через 9 років стояв у вишиваночці серед однокласників… А ще за два роки – у випускному шкільному вальсі кружляв із матір’ю, яка тебе дуже любила, незважаючи на якісь недоліки у поведінці чи навчанні.

Ти зростав хорошою дитиною і став гідною людиною. Не образив нікого, не сказав нікому слова поганого… Завжди був спокійним, ввічливим, іноді – мовчазним… А доля вже щось планувала. І не лише для тебе, наш хлопчику.

Війна, що прийшла на нашу землю, зруйнувала плани, мрії, задуми багатьох. Ввірвалася вона і в твоє життя повісткою до військкомату.

– Хто, як не я? – так у лютому 2022 сказав ти, як і кожен другий призовник. І досі кажуть і йдуть, і відвойовують кожен шматочок землі, на якій народилися. І гинуть за неї…Подивіться, скільки вже синьо-жовтих прапорів на цвинтарях! Скільки матерів та дружин не знімають чорні хустки!

… Моя сестра – у чорній хустці. Вона її, напевно, не скине ніколи. І ніколи не вистачить сліз, щоб оплакати загибель 25-річного сина, нашого племінника РУСЛАНА КЛИМЕНЮКА з Уланова.

Сьогодні він уже не на полі бою, а в граніті.
Вічна пам’ять тобі, наше усміхнене сонце.

Тамара Грамарчук