Світлана Іванівна Жук — доктор медичних наук, професор, Заслужений лікар України, лауреат Державної премії у сфері медицини, нагороджена орденом «За заслуги» ІІІ ступеня

Експертка МОЗ України в галузі акушерства і гінекології, судово-медична експертка України за спеціальністю «Акушерство та гінекологія»; голова консультативно-експерт­ної групи з розробки розділу «Акушерство, гінекологія. Лі­карські засоби» Державного формуляру лікарських засобів; головний редактор журналу «Жіночий лікар».

Освіта: закінчила Вінницький медичний інститут ім. Пирогова.

Із 2003 року є пос­тійним членом робочих груп МОЗ України із створення клінічних протоколів та настанов.

Регулярно під керівництвом професорки Світлани Жук проводяться перинатальні консиліуми у найскладніших випадках патології плода з розробкою супроводу вагітностей та методів розродження. На кафедрі, яку очолює професор Жук, проводяться навчання слухачів за найсучаснішими напрямами акушерсько-гінекологічної служби, зокрема медицини плода.

С.І. Жук створила наукову школу, де під її керівництвом захищено 7 докторів медичних наук (у тому числі 5 із Вінниці) та 29 кандидатів.

Професорка Жук є автором та співавтором близько 400 друкованих праць, 12 методичних розробок, 8 інформаційних листів, 7 патентів, 3 монографій, надрукованих у 108 наукометричних виданнях.

Професорка Світлана Жук є членом 2 спеціалізованих вчених рад: НУОЗ України імені П.Шупика та НМУ імені О.Богомольця. Велику увагу вона приділяє міжнародній співпраці як у науковому, так і практичному видах.

Світлана Іванівна Жук очолює кафедру акушерства, гінекології та медицини плода у Національному університеті охорони здоров’я України ім. П. Шупика.

— Світлано Іванівно, чому ви вирішили повернутись у Вінницю?

— Вінниця — рідне місто, де я народилась, де моя сім’я, родичі і друзі. Тут я вчилась у школі №1 ім. Пирогова, закінчила медуніверситет ім. Пирогова, моє перше місце роботи — лікарня ім. Пирогова. Пирогов для мене — взірець людини, вченого і лікаря! У Вінниці я працювала 20 років і сьогодні проводжу прийоми і консультації хворих. Все це дуже вагомі фактори, але не головні.

Головне — я хочу створити міцний фундамент для розвитку Вінницького медуніверситету. Переконана, що сенсу нашим діям завжди надає поєднання двох складових — інновацій, що рухають і мобілізують нас, і наші традиції та історія, що освітлюють шлях. Вважаю, що нам потрібні нововведення, тому що нині первинна медична освіта в Україні не відповідає світовим стандартам, запитам роботодавців і потребам пацієнтів! Систему ос­віти слід зробити більш гнучкою, більш європейськи орієнтованою!

Для початку нашим вихованцям — саме вихованцям, а не просто випускникам! — треба дати можливість мати подвійні дипломи. Як українського зразка, так і європейського. Не для того, щоб вони виїжджали за кордон! А для того, щоб вони на рівних спілкувались з колегами з усього світу.

Прагну, щоб освітні програми трансформувались, були динамічними, враховували і навчали студентів конкретно тому, що зараз широко застосовується у світі. Щоб виховувати молодих лідерів, які можуть щось пропонувати, змінювати, відстоювати свою думку «без одобрямса».

Чому я постійно згадую Пирогова? Тому що зараз українські медики фактично повернулись до роботи земського лікаря. Адже сімейні лікарі первинної ланки зараз є уніфікованими спеціалістами, вони повинні мати знання з основ всіх медичних спеціальностей — терапії, хірургії, фармакології тощо. А ще бути Особистістю з великої літери — гуманною, культурною людиною, хорошим психологом.

— Ви впевнено розпо­відаєте про світовий лікарський досвід. Як ви з ним знайомі?

— Колишній ректор ВНМУ Василь Мороз організував поїздку у США, у навчальний центр «Public Health», я там вивчала сучасні медичні технології разом з колегами з усієї України.

Навчалась у Німеччині у м. Майнц новому напрямку акушерства і гінекології — медицині плода. Адже буває так, що ва­гітна жінка здорова, але через резус-конфлікт чи з інших причин її внутрішньоутробна дитина хвора і потребує нашої допомоги. Це концепція «Плід як пацієнт». Після навчання у Майнці очолила науково-практичний напрямок «Медицина плода».

Для пос­тійного підвищення своєї кваліфікації щороку буваю на госпітації — не плутати з госпіталізацією! — у Німеччині, де 10 днів активно працюю разом з німецькими колегами у клініці. А потім екстраполюю цей новий досвід в українській медицині.

В Італії у м. Перуджа у мене була наукова практика під керівництвом професора Ді Ренцо по передчасних пологах, і у Бельгії під керівництвом відомого вченого Поля П’єтта з питань невиношування. До лютого 2022-го, до російсько-української війни, 4-5 разів на рік виступала на міжнародних наукових форумах, фундатором яких є Кіпрас Ніколаїдіс із Лондона, із найпрестижнішого Королівського коледжу. Проводжу тренінги з актуальних питань акушерства та медицини плода в Казахстані, Азербайджані, Узбекистані, Вірменії, Молдові та ін.

Пан Володимир згадав мого батька Івана Каленовича Ладаняка. Дійсно, він не допомагав мені освоювати професію лікаря. Але безцінний життєвий і родинний досвід він мені дав! Показав, як працювати, не ледарювати, як поважати сім’ю і Батьківщину… Як співати «Гуцулку Ксеню», «Дівчину – з горіха зерня», «Яворину» Назарія Яремчука… Це завдяки батьковій ідеї ми з друзями вже багато років на День Незалежності України мандруємо Карпатами, Чернігівщиною, іншими мальовничими куточками нашої прекрасної України. Як же боляче тепер бачити їх зруйнованими варварами сучасності. Страшно нам було дізнатись, що у заповіднику Асканія-Нова на Херсонщині рашисти знищили унікальних зебр, поні, інших тварин і природу степового краю, — додала Світлана Жук.

— Світлано Іванівно, які основні моменти вашої виборчої програми?

— Я буду працювати за трьома напрямками. По-перше — середовище, атмосфера в колективі і умови праці. По-друге — дії, тобто освітня, науково-дослідна, лікувальна, міжнародна діяльність плюс управління, маркетинг, фі­нансова прозо­рість і звітність. По-третє — розвиток лідерства, збереження кадрового потенціалу і студентського самоврядування. Власний дос­від дає мені розуміння того, що потрібно вдосконалити.

Якщо колектив мені довірить почесну місію стати ректором, ми будемо сильною та згуртованою командою, де цінують свободу і рівність, де панує мудрість, що походить від розуму та серця. Я знаю, як цього досягти, запроваджуючи зміни, але зберігаючи демократію, досвід викладачів, мотивацію студентів і головне — грунтуючись на міцному фундаменті традицій, який створили мої видатні попередники та мої вчителі у нашому славетному університеті.

Більш докладно про свою виборчу програму я розповім всьому університетському колективу на загальних зборах 5 вересня.

І ще — я звикла до чесної конкуренції. Тому прошу опонентів дотримуватись норм і законодавства. Звання ректора, на мою думку, треба заслужити, а не вибороти.

Розмовляла
Ірина ЗОНОВА

«Вінниччина і Вінницький національний медуніверситет для мене дуже близькі. Мій дід Левко Іванович Медвідь народився у благодатному Бершадському районі у с. Чорна Гребля. Він був ініціатором створення у Вінниці промислового медичного інституту (1932), став його першим директором і запроваджував навчання медиків українською мовою. У 1947-му академік Левко Медвідь був призначений міністром охорони здоров’я УРСР. Виконував дипломатичну місію, представляв УРСР в ООН»,— розповів Володимир Медвідь, за­відувач відділом в інституті педіатрії, акушерства і гінекології Національної Академії медичних наук України. — Знаю, що 12 вересня відбудуться вибори ректора Вінницького медуніверситету. Після харизматичного лідера, незаперечного авторитета, всесвітньовідомого вченого, досвідченого організатора вищої медичної освіти, Героя України Василя Мороза — дуже важливо, щоб університет очолила достойна, талановита людина.

На мою думку, серед претендентів на цю посаду така людина є! Це Світлана Іванівна Жук, знаний у всьому світі авторитетний науковець і лікар. На міжнародних форумах я не раз чув, з якою повагою про неї говорили іноземні колеги.

Корінна вінничанка, Світлана Жук — це людина, яка зробила себе сама, як кажуть, «self-made man». Хоча вона походить з відомої родини — я бачив у Вінниці меморіальну дошку її батька Івана Ладаняка, — але по службових сходинках вона йшла сама, опираючись лише на свої здібності. Пройшла складний шлях від медичної сестри до спеціаліста найвищої кваліфікації. Педагогіка для неї знайома царина! Вона працювала у Вінницькому медуніверситеті, у Військово-медичній Академії України, у Національному університеті охорони здоров’я України. Вища медична освіта їй близька і зрозуміла.