В Конституції (Основному Законі) України проголошується, що Верховна Рада, «усвідомлюючи відповідальність перед Богом», прийняла Конституцію від імені Українського народу. На початку творення держави, Український народ звернувся до Бога так, як належало звернутися до свого Творця – заявив, що свою тимчасову та обмежену, але свобідну волю, передає під опіку вічній та неосяжній волі Бога.

Щоб народ міг піднятися з колін, йому потрібно прихилити коліна перед Богом. Український народ прихилив коліна перед Богом. І це благодатне зерня справжнього розквіту Української держави, але воно потребує зрошення вірою та працею її громадян, бо вірність визначається, в кінцевому рахунку, «не словом чи язиком, а ділом і правдою».

В контексті цього проявляється цінність моральної сутності адвокатури.

Природа адвокатури, в стислому виразі, полягає в тому, що адвокату дозволено не стільки те, що не заборонено законом, але, в підсумку, те, що дозволено мораллю. Ще Анатолій Коні писав, що велика суспільна місія адвокатури не стільки в тому, щоб захистити людину, а щоб захистити тільки моральними засобами та методами.

Будучи самоврядною організацією та повністю незалежною від держави, без адвокатури не може здійснюватися одна із головних функцій держави – чинити правосуддя. Водночас жоден державний посадовець чи державний орган не може «направляти» або «спрямовувати» діяльність адвокатури. І, навпаки, не існує жодних обмежень у діяльності адвокатури, зокрема, в які питання не втручатися, з яких питань мати наперед визначені висновки, з приводу чого тримати нейтралітет і т. п. Це так би, як на офіційному державному прийомі кожен запрошений має дотримуватися певних правил, зокрема, субординації та почтивості щодо рангу присутніх осіб або їх статусу. І лише один запрошений звільнений від цих правил – це адвокат. Для нього субординація, ранг, статус – це не для нього, всього лише умовності та, більше, йому офіційно надано право бути  рівним з кожним з присутнім, він нікому не підлеглий і ні від кого не залежить, його свобода абсолютна – обмежена лише його сумлінням.

Адвокатура недержавний самоврядний інститут, на вирішення якої передано найважливішу соціальну функцію держави – захист прав її громадян. Цим держава визнає свою віроломність : встановлюючи права громадян, вона не може їх дотримуватися, не може їх не порушувати. Це подібне до того, коли одна рука подає, а інша – відбирає. І щоб припинити цей безлад або врівноважити його – в конституційному порядку вводиться незалежна від держави адвокатура, яка наділяється неймовірними повноваженнями. На їх неймовірність вказує хоча б те, що в обов’язок адвоката покладається дбати про інтереси громадянина навіть і тоді, коли вони переважають інтереси держави.

Олексій Якименко
Із книги  «Дух та пристрасті адвоката»