На честь видатного українця-тигролова – декілька його цитат.

• Ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи!
• Людина – найвеличніша з усіх істот. Людина – найнещасніша з усіх істот. Людина – найпідліша з усіх істот.
• Силенна рать пророків і богів, і всі – святі, і всі жадають крови.
• В сміливих щастя завжди є!
• Кожен, хто впав, хоче бачити втіху для себе в падінні іншого, бо бути в падінні самотнім – нестерпно.
• Слабий загибає сам, а сильнішого – добивають.
• Один – може бути ворог народу. Два – може бути. Але сотні тисяч! Але мільйони! То вже не вороги народу. То – народ!
• Із безглуздям треба боротися безглуздям, доводячи його до абсурду.
• Воістину варто сім разів осліпнути, щоб лише раз прозріти.
• Зміни приходять неждано й раптово, як із неба метеорити, в найнесподіваніший момент.
• Більшовизм – це насильство над людиною, це рабський труд, це терор фізичний і духовний, це злидні, це голод, це війна.
• Всі дороги сходимі, всі могили зчислимі, і кожна ніч, навіть полярна, кінчається ранком.

Народився Іван Багряний 2 жовтня  1906 р. у місті Охтирка на Сумщині. Справжнє ім’я Іван Павлович Лозов’ягін, поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч.

Деякий час навчався в Київському художньому інституті, який не закінчив через фінансову скруту та політичну неблагонадійність.

Входив до опозиційного літературного об’єднання «МАРС» («Майстерня революційного слова»), його твори нещадно критикувалися за принципову українську позицію. Віршована поема «Ave Maria» (1929) була заборонена цензурою, а історичний роман у віршах «Скелька» (1930) спричинив звинувачення «в проведенні контрреволюційної агітації». 16 квітня 1932-го заарештований. Провів 11 місяців в одиночній камері внутрішньої тюрми ГПУ, засуджений на три роки заслання на далекий Схід, звідки намагався втекти, але був спійманий. За спробу втечі отримав новий термін (ще 3 роки).

Після повернення, 16 червня 1938-го заарештований вдруге – цього разу за «участь у націоналістичній контрреволюційній організації». Обвинувальний вирок не підписав і після двох років в’язниці (83 дні провів у камері смертників) восени 1940-го через брак доказів був випущений на волю. Пережите описав в автобіографічному романі «Сад Гетсиманський» (1950) – творі, що на два десятиліття випередив знаменитий «Архіпелаг ГУЛАГ» Олександра Солженіцина.

Під час німецько-радянської війни переїхав у Галичину, приєднується до українського підпілля. Працював у референтурі пропаганди, брав участь у створенні Української Головної Визвольної Ради, розробляв програмові документи. Написав романи «Тигролови» («Звіролови»), «Люба», поему «Гуляй-Поле».

В 1945-му емігрував до Німеччини. Його памфлет «Чому я не хочу вертатися до СРСР?» (1946) набув великого розголосу і став одним із тих документів, що змінили на Заході ставлення до проблеми «переміщених осіб». Редагував газету «Українські вісті», заснував Українську революційно-демократичну партію (1948), був головою виконавчого органу Української Національної Ради і заступником президента УНР. Виступав за консолідацію українського патріотичного руху.

Помер 25 серпня 1963-го в Новому Ульмі (Німеччина). Незадовго перед тим висувався на Нобелівську премію з літератури.

«Я повернуся до своєї Вітчизни з міліонами своїх братів і сестер, що перебувають тут в Європі і там по Сибірських концентратах, тоді, коли тоталітарна більшовицька система буде знесена так, як гітлерівська. Коли НКВД піде вслід за Гестапо, коли червоний російський фашизм щезне так, як щез фашизм німецький. Коли нам – Українському Народові – буде повернено право на свободу і незалежність в ім’я християнства і справедливості».