Звертається до вас рядовий Полторак Ігор Миколайович, солдат 34-го батальйону 57-ї бригади. Приводом для цього листа стала моя особиста трагедія та велика несправедливість, яку скоїли і продовжують творити наді мною військові чиновники.
У 2022 році я був призваний до лав ЗСУ. Брав участь у боях під смт Тошківка Луганської обл., Торецьк Донецької обл., Троїцьке-Сафонове та Мурахівка Миколаївської області. Це підтверджує довідка від Командувача оперативного угруповання військ «Примор’я» за підписом начальника штабу першого заступника командира в/ч А4395.
Звертаю увагу, що така довідка є підставою для надання особі статусу учасника бойових дій.
30 серпня 2022 року у бою за Сухий Став Херсонської області я отримав поранення, яке підверджується довідкою командира в/ч А4395 майора Михайла Когута та ТВО начальника медичної служби військової частини А4395, головного сержанта медичної служби Сніжани Кушнір.
Внаслідок вибуху міни я отримав поранення лівого передпліччя. А точніше, багатоуламковий перелом середньої третини та нижньої третини кісток лівого передплічя. Тобто, руку мені пошматувало так, що вона стала схожа на ганчірку.
Три місяці я провів у шпиталі в Одесі, куди мене і ще вісьмох поранених доставили на вертольоті. Спасибі одеським лікарям, вони руку мені якимось дивом зібрали знову. Довелося нарощувати штучне м’ясо, зрізали шкіру з ноги, поставили апарат Ілізарова. Зрозуміло, що це вже була несправжня рука, але й не культя.
Якомусь військовому йолопу прийшла ідея відправити мене на передові позиції, але, на щастя, одумалися. Та мене спіткала нова біда. Поранених була така кількість, що тих, які хоч були схожі на живих і здатні були рухатись, відправляли чомусь на так зване «долікування» у Дніпро, Краматорськ, Павлоград, Кропивницький, Добропілля, хоча там своїх вистачало. Більш як півтора місяця я таким чином вештався по таких шпиталях. Запитую: навіщо? Розташуватися було ніде.
У Дніпрі запропонували жити в «готелі». Що таке той «готель»? Це великі площі, розділені на клітки картонними перегородками, як у свинарнику або у стайні. Кожному пораненому вояку відразу по два з половиною метри! Я не знаю, хто це організував, але такий тут готельний «номер» коштував 1000 гривень, а маленька тарілочка борщу в ньому — 300 гривень! Це так турбувалися про фронтовиків, про поранених, про захисників Вітчизни!
Мовляв, «Родіна-Мать «перемать зовет!» З тим недолікуванням я таки добрався до частини. Мене та ще десяток хлопців розмістили в якійсь хаті. Краще б я спав у полі, бо в ніч привели ще «недолікованих». Якась п'яна наволоч впала на мене і зламала поранену незаліковану руку. Розтрощив усе, що лікарям вдалося зібрати! Повилазили шпиці, тріснув апарат Ілізарова, кістка зайшла за кістку. Мав би ще одну руку, задушив би того мерзотника.
Не запитання, а констатація факту. Значить, п'ють у військах! А командири «не помічають», бо самі такі.
Мене вразило ставлення до поранених військових у маленьких лікарнях. В Жмеринці мене вилікували так, що хотів сам собі руку ампутувати. Не повірите, але шукав ножа чи пилку, щоб її відрізати. Спочатку завідуючий лікарнею у Жмеринці заявив, що він лікує тільки цивільних, а військових не збирається. Зрештою, поставили металеву пластину, і рука стала загнивати. Вона перетворилася на варену ковбасу. При цьому мене старалися запевнити, що відбувається нормальний процес!
Мабуть, злякались, що я так здохну в них, у Жмеринці, мене терміново відправили до Вінниці. На щастя, вінницькі лікарі виявилися більш професійними і людяними. Принаймні, у Вінницькому військовому шпиталі мене знову прооперували і врятували залишок руки.
Але це не означає, що справи в мене покращились. Загалом я переніс аж 13 операцій на руці! Замість справжньої руки я маю незалікований обрубок, який болить так, що на стіни хочеться лізти. Мені потрібні постійно крапельниці, знеболюючі, антибіотики, перев'язочні матеріали. Все це за свій кошт! Тобто за кошти тих, хто щиро допомагає. Але мені потрібне серйозне лікування і протезування за кордоном.
До речі, про виїзд на лікування та протезування за кордоном. Щоб отримати дозвіл на виїзд, спочатку поранений повинен отримати результати слідчо-медичної комісії, яка повнна підтвердити його поранення і каліцтво. Потім його ставлять на чергу. Після 7 місяців очікування я отримав такий документ-підтвердження. Але мене чомусь досі не ставлять на чергу на лікування і протезування за кордоном.
А як можна лікуватися, коли гроші мені не виплачують п'ятий місяць.
Тому у мене запитання до військового прокурора: де мої законні гроші? На що мені жити, лікуватись? На які кошти мені утримувати себе та стареньку матір? Хто заплатить мені, захиснику Вітчизни, за скалічене життя?
Зараз пішли чутки, начебто уряд буде виплачувати кожному важкопораненому 20 чи 30 тисяч. Чиста брехня. Ви спочатку виплатіть те, що ви повинні виплатити. Я досі не можу отримати гроші на озоровлення. Змушений з підірваним здоров'ям, практично з одною рукою працювати. Випадково дізнався, що мене вже вивели зі штату. Це повне беззаконня! Значить, мене викреслили з особового складу, а мої гроші, за які я заплатив мало не життям, вже комусь «капають».
Тому звертаю вашу увагу на цей ганебний факт і прошу перевірки. До речі, ще одна деталь: поранених, проміж собою, ота сволота називає «груз 200». Мовляв, вони вже не жильці, а трупаки. Нічого, ми ще подивимося, хто кого переживе!
18-го вересня закінчується моя так звана відпустка. Як ви думаєте, шановні, що придумали чиновники з Міноборони та Мінздраву? Мені треба їхати в Бахмут на переосвідчення в придатності до військової служби! Чому це не можна зробити в місцевому шпиталі? З якою метою це робиться? Може, знову, щоб відправити на передову?
Шановний «33-й канал»!
Звертаюся до вас з великою надією і великим проханням про допомогу! Несила вже терпіти знущання всякої наволочі, яка ховається за нашими спинами, жирує і мало не топче нас ногами. Прошу вашого захисту!
З великою повагою до вас рядовий Ігор Полторак та всі бійці, які стояли і стоять на захисті нашої Вітчизни, дорогої неньки України, але ображені, принижені владою, чиновниками.
Вислухав
Леонід МИКОЛАЙЧУК
