Повна перемога буде тоді, коли ми покінчимо з ерою чиновницького свавілля. І у стосунках між державою та народом визначиться, нарешті, хто головний. І кожен зі ста тисяч вінницьких посадовців знатиме, що його найняв платник податків.

А чиновник для того, щоб захищати його інтереси і допомагати розвивати бізнес, з якого утримується і армія, і поліція, і прокуратура. Одним словом, всі державні органи.

З цією думкою фермера з Дзигівки Ямпільської громади Анатолія Юрійовича Сидоренка (на фото) важко не погодитись. Особливо тим, хто безпосередньо стикався із нюансами нашої дозвільної та правоохоронної систем. Коли дозвільна перетворюється в систему викручування рук, а правоохоронна залишається системою «таблички ділення».

Сидоренко не з тих сільгоспвиробників, котрим на сесіях місцеві депутати та чиновники гамузом виділяли тисячі гектарів землі із держрезерву ще до передачі їх залишків громадам. Він збирав паї і своїм ставленням до людей заохочував їх здавати свої гектари в тодішньому Ямпільському районі саме йому.

І це була не разова піаркампанія. Це його стиль. Він поважає людей і ніколи не ставить себе вищим від тракториста, агронома чи самотньої бабусі, яка звертається до нього по допомогу.

– Якщо хтось думає, що всі ці паї були в ідеальному стані, то хочу їх розчарувати. Коли ми взяли в оренду землю в Оксанівці, то там, ближче до Дністра, були такі шматки землі, які не оброблялися вже 10 років. Все заросло чагарниками. Розкорчовували їх з місяць. До речі, там і досі є кілька гектарів орної землі, які незрозуміло чому, належать до «культурної спадщини». Вони вже перетворилися на акаційовий перелісок.

Я вже навіть звернувся до Мінкультури з проханням показати паспорт на ті землі. Яка там культурна спадщина знаходиться? Не знають. Шукають документи ще радянських часів, але чомусь не знаходять. Тим часом цих 5-6 гектарів родючого чорнозему могли б щороку давати по 75 центнерів, скажімо, озимого ячменю. Хіба під час війни і страшного бюджетного дефіциту цей ресурс зайвий для України?

А коли почалася війна, раптом до тих земель виявились «причетними» ще й 30 га, які ми взяли в Оксанівці. І вже розтрубили по мережі, що я злочинець. Хоча десять років ми цю землю обробляли згідно з дозволами чиновників, справно сплачували податки. Привели її до промислового стану. Зібралися знову сіяти, а нам кажуть, що ви порушуєте і треба «рішати це питання», бо не переуклав договір, що, ніби, тут є кримінал і ми забираємо цю землю. А як же я міг переукласти, коли позакривали всі реєстри?! Я кажу, що податок заплачу, але вже не буду сіяти, раз так.

Але насправді боляче дивитися на ті смужки поля, які ми відвоювали у чагарників. Звісно, — це наша важка праця, наші ресурси, наші гроші, сплачені в бюджет. І найстрашніше те, що знову ця земля заросте акаціями, бо ніхто сюди вже не добереться через поля наших пайовиків. І сумно від того, що замість раціонального вирішення цього простого питання на користь громади мені тупо натякають на можливість «порішать».

Розумію, від кого це йде, бо зараз спірна ця ділянка на балансі Ямпільської громади. Але я нічого ні в кого не вкрав, тому нічого нікому заносити не буду. Хоча, якщо для розвитку Оксанівки мої податки не потрібні, то боюсь, що сюди ніколи не буде дороги.

Саме собою розуміється, якщо не буде дороги, то не буде й цієї родзинки туристичної Вінниччини на березі Дністра.

До речі, Анатолій Сидоренко вже зробив чимало, аби вдихнути життя в Оксанівку. Зокрема за кошти фермера відновлено соціально-культурний центр села, де приймають туристів, збирають гроші на ЗСУ і вірять, що село відродиться.

Зараз високі чиновники переймаються в телевізорі, чи повернуться назад наші біженці з Європи після війни. Повернуться лише тоді, коли буде куди. Якщо тут їх чекає бездоріжжя, розвалені школи, ФАП, дитсадки та клуби - звісно, вони не повернуться.

Тому Сидоренко доводить цю просту формулу місцевій владі своїм особистим прикладом. У Дзигівці власним коштом зробив реконструкцію дитячого садка. Тепер це вже заклад європейського рівня. Допомагає відновлювати костел.

- У нашому дитсадку колись було 12 груп дітей. Село було велике і заможне. За тридцять років дітей залишилось лише на 4 групи. Але якщо буде гарний теплий садочок, хороша лікарня, школа, клуб та робочі місця, люди будуть повертатися. І Сидоренко про це думає увесь час, Він знає, де що треба. І ми йому за це вдячні, — каже завідуюча дитсадком пані Світлана Ордатій.

У Гальжбіївці з колегою відремонтували школу. Актова зала стала великим класом патріотичного виховання. Таких, певно, і у Вінниці небагато.

Шкільна їдальня, кухня зроблені так, щоб там було приємно працювати і харчуватися. Це вже зовсім інший, європейський стандарт.

- Ви ж бачите, яка тут любов до України, до людей в кожному куточку цієї школи. Ось такий і наш меценат. Ніколи не відмовив, коли йшлося про талановитих дітей. Допомагав відправляти їх на всеукраїнські та міжнародні пісенні конкурси. А за ремонт - що тут ще казати. Це теж щиро, від душі. Так само і подарунки дітям до свят. Не забуде, привезе. І ніколи не піариться. Каже: роздайте самі, бо я поспішаю. Надзвичайно скромнв людина, але допомагає і нам, і переселенцям більше за всіх, — розповіла педагог-організатор Гальжбіївської школи Тетяна Брацішевська.

У такому ж стилі завершується реконструкція клубу у Білій, де зараз налічується близько 600 жителів. І так як кругом: ошатно, тепло, комфортно. Зрозуміло, що це коштує мільйони гривень, але будуть дитсадки, школи, ФАПи, будинки культури - будуть люди в селі. Зараз це найголовніша інвестиція, бо в деяких селах громади вже немає кому покійника з хати винести.

Дзигівський сільський староста Анатолій Лампіга розповів про громадянську позицію керівника фермерського господарства «Веселка» Сидоренка.

- Він пройшов Майдан. Вивозив туди тонни продукції, дров, купував теплий одяг людям. У найважчі дні стояв на барикадах. Увесь час допомагав нашій армії, айдарівцям, якими командував Мельничук, колишній офіцер з дзигівської військової частини.

Його син та зять пішли на війну відразу після 24 лютого. І зараз мій тезка ні в чому не відмовляє військовим: автівки, акумулятори, скати, паливно-мастильні матеріали, продукти. Він за власні кошти провів поховання наших загиблих на фронті хлопців. Це великі гроші. Люди в селі йому дякують за ремонт водогону, вивіз сміття і багато інших речей.

«Веселка» — сучасне підприємство. Тут уже відійшли від вирощування збіжжя на експорт. Сидоренко знайшов у Європі партнерів, яких зацікавив постачанням високоякісного посівного матеріалу. Зараз насіння з Вінниччини купують у Німеччині та США.

Чоловік уже пенсійного віку і не має обмежень у виїзді за кордон. Тому регулярно зустрічається з німецькими колегами. Дорогою назад везе позашляховики для армії. А якось йому зателефонувала місцева жителька. Її син, нацгвардієць, зараз на фронті. У розмові з мамою повідомив, що багато побратимів гинуть через відсутність дрона. Ідуть вперед, як сліпі, а там ворожа засідка.

- Я набрала Анатолія Юрійовича, він якраз був за кордоном. Розповіла йому все. Син сказав мені, що квадрокоптер коштує 18000 гривень. А Сидоренко каже, що такими дронами діти в Європі граються. І привіз справжній апарат за 132 тисячі гривень. Він уже допомагає бійцям проводити розвідку перед штурмом.

Тому мені прикро, що у нас в Україні влада не цінує таких людей. І навіть заважає їм працювати. Взагалі всю Дзигівку обурила зупинка веселківської сонячної електростанції після повномасштабного вторгнення рашистів, — розповіла місцевий медик Людмила Вітков­ська.

- Це окрема тема для розмови, але коротко розповім, — продовжує пан Анатолій. — Ми спільно з білоруськими під­приємцями ще задовго до війни збудували сонячну електростанцію на 6 мегават. Коли почалися активні обстріли нашої енергосистеми, «Віненера» повідомила, що призупиняє нашу ліцензію на виробництво електроенергії.

У країні мало не блекаут, а тут комусь видалися зайвими шість мегават електрики, якої вистачить на потреби половини Ямпільської громади. Півтора року станція стояла, а я ходив по інстанціях. Зрештою, в Києві, у СБУ, мені повідомили, що партнери з Білорусі, котрі мали посвідку на проживання в Україні, могли залишатися в складі засновників і що роботу станції можна було не припиняти. Кому я тепер що зможу довести і як мені усвідомлювати, що ті втрачені мегавати дуже були потрібні людям. Не кажу вже про втрачені великі ресурси.

Слава Богу, все владналося, наше дзигівське сонце знову виробляє електрику, але я говорив про це з німцями, вони не вірять. Як таке можливо під час війни, при дефіциті напруги та грошей? Розбирайтесь, вивчайте ситуацію, а станція нехай працює. Зрештою, так і вийшло. Німцький чиновник так, як ваші, не вчинив би, навіть у голову таке не прийшло б.

А нашому чиновнику прийшло, і він за ці втрачені мегавати отримав гроші від платників податків. Він і далі вишукуватиме якісь архівні циркуляри, безглузді зачіпки, щоб змусити підприємця поділитися грішми. Я зранку до вечора ганяю по полях, ламаю голову над новітніми технологіями, вкладаю кошти в «Джон Дір», «Фрегати» для поливу, підбираю кадри, плачу людям гідні зарплати, стою на митниці по 10 годин, а він сидить в кабінеті, видумує якісь нові схеми для відкатів і хоче мати, як Біл Гейтс.

Так не повинно бути. Війна висвітлила багато проблемних моментів у нашому суспільстві, і серед них — чиновницьке свавілля. У цивілізованій країні кожен знає своє місце. І в цьому допомагає просте і всім зрозуміле законодавство, яке має бути однаковим для всіх. Без подвійних формулювань та посилань на «архівні розпорядження», які вже давно втратили актуальність. І ще мають бути чітко визначені поноваження чиновників, виходячи з того, що вони утримуються на кошти платників податків і повинні працювати на інтереси громади, а не власної кишені.

До речі, чому наш чиновник, відповідальний за агросектор, не зібрав усіх фермерів і не обговорив можливість вирощування продукції напряму для ЗСУ? Хтось 10 га капусти, хтось — картоплі, моркви, буряку. Це ж яка колосальна економія бюджетних коштів... Але їм ніколи, «вишукують бліх».

Анатолій Жучинський