Дрімучий народе мій, як ти так можеш?!
Ховати синів у московських церквах?!
І кров’ю вмиваєшся, й плачеш, і стогнеш –
А йдеш до ворожих попів в сутанах!
Коли вже, коли вже прозрієш нарешті?!
Сини твої в трунах лежать!
Над ними, мов коршуни ті розпростерті,
Попи-московити стоять!
Й сміються собі у попівськії вуса,
Ховають оскал в бороді…
Бурмочуть під ніс щось про жертву Ісуса
Й про гнів справедливий Судді…
Не вір їм, народе! Не вір їм, благаю!
Зречися, як Бог сатани!
Їх душі далекі від нашого краю,
Лукавлять: з кирилом вони!
І ждуть свого часу, й ненавидять тихо
Усе, що тобі дороге!
Чуже їм, чуже їм, народ, твоє лихо,
А ти їм ще віриш, еге?!
Не тужать! Не плачуть! А винесуть з хати,
Покривляться біля гробів,
Зберуть твої гроші – щоб далі вбивати
Твоїх безталанних синів…
Валентина Матвіїв
