Знає потреби бійців, тому разом із однодумцями організували ремонт військової техніки і врятували сотні життів солдатів. Що ж надихає незрячого волонтера і про що мріє – він розповів нашому виданню.

– У мене вроджена глаукома. Я поступово втрачав зір. Залишилось світлосприйняття. А останні два роки живу у суцільній темряві. Медики кажуть, що операція із застосуванням сучасних надтехнологій і могла б допомогти, але в Україні поки що цього немає, – починає розмову Денис. – Тим паче таке лікування  надто дороге…

Та, незважаючи на труднощі життя, Денис ніколи не засмучується. Він закінчував навчання за спеціальністю правознавство. Працює на учбово-виробничому підприємстві УТОС. Вміє водити машину, мотоцикл та велосипед. Хлопець активно допомагає параолімпійцям.

– Свого часу я працював у приватній охоронній фірмі. І багато хлопців звідти пішли добровольцями служити у батальйони, що підпорядковані МВС. Тому я став надсилати їм  передачі через пошту та волонтерів. І якось так втягнувся… А в один момент із кумом Богданом його легковий мікроавтобус переобладнали на вантажний і поїхали у зону АТО. Бо коли йде в країні війна, не можна весь тягар звалювати на тих, хто служить там. Помалу армія встає з колін. Але такими темпами вона буде робити це довго. І є такі питання та потреби, що потребують негайного вирішення, а не проведення тендерів… Ось вже три роки  курсуємо на передову. Повірте, воїнам приємно, що вони не забуті, коли  дівчатка щось смачненьке приготують, а дітки листи, прапори підписують…

Окрім поїздок на війну, вінничанин зумів ще й організувати у нашому місті юридичну підтримку бійцям та ремонт військової техніки. Знайшов благодійника і особисто контролює весь процес.

– Одні хлопці займаються дизельними двигунами, інші – ходовою. Є зварювальники, фарбувальники. Всі – професіонали. Роботу роблять часто задарма або ж з максимальною знижкою. Ми відремонтували вже 5 автівок. Пригадую, що перший  джип, який подарували  із Литви, був у жахливому стані, перед тим його хтось втопив у річці. Довелось добряче попрацювати над ним, – каже Денис Романовський. –  Але таки переобладнали машину  під «швидку допомогу» для евакуації поранених воїнів. Нещодавно до пункту постійної дислокації повернулась 59 бригада. І автомобіль «швидкої допомоги», який ми зараз ремонтуємо, тільки за останні 8 місяців евакуював з передової більше 50 поранених.

Бійці до незрячого волонтера Дениса ставляться з повагою. Був випадок, коли наш земляк приїхав на передову і один з командирів заявив: не думав, що існують люди, крутіші за воїнів. Сам вінничанин на це відповів:

– Я майже нічим не відрізняюсь від інших. Лише знаю, що у будь-якій важкій ситуації не варто опускати руки. Коли  я повністю втратив зір, міг би сидіти вдома і скиглити. Але це не для мене. Поряд завжди були рідні, друзі та кохана Людмила. Із дівчиною я познайомився на підприємстві від УТОС. Люда робить все для того, аби нам було комфортно працювати. Разом ми вже другий рік. Вона дуже приємна у спілкуванні, нас поєднали любов до України та волонтерство. Тож тепер ми разом їздимо у зону АТО. Людмила – за кермом машини. Попереду у нас – багато справ. Планую стрибнути із парашутом, створити щасливу родину, дочекатись миру і нарешті зайнятись своїми очима. Дуже хочу знову побачити цей прекрасний світ…

Фото Сергія Хіміча