Чоловік Павло, знаний у ВПУ завідувач кафедри, пішов у Вічність рано і несподівано.
— Це був мій перший біль. Але був поряд єдиний син, добрий і мудрий. Невістка, внучата…
З Москви підтримував брат. Туди за направленням поїхав працювати ще за СРСР. Він ніколи не цурався України. Підтримував Майдан. Ми йому розповідали про все. Видно, він ділився з приятелями, сусідами.
І в один день його по-звірячому вбили. Це була помста. Бо на стіні квартири демонстративно намалювали його кров’ю георгіївську стрічку.
Так мій брат поплатився за підтримку України.
Біль, туга вже за двома найріднішими чоловіками.
Але найстрашніше ще було попереду. Цей травень я буду пам’ятати по хвилинах.
Чогось потягло мене прийти вранці до будинку сина. Дружина була на роботі. Він працював в той день за комп’ютером.
Заходжу, а він неживий.
Мій Валерчик, моя надія, моє все. Ви не уявляєте, як це жити, коли з тебе вирвали серце.
Я розумію кожну матір, яка хоронить сина…
15 травня не стало Валерія Сливки, знаного у Вінниці хірурга, кандидата медичних наук, доцента кафедри шпитальної хірургії ВНМУ ім. М.І. Пирогова. Пів року тому на 59-му році життя серце лікаря перестало битися.
Про Валерія Сливку так відгукуються всі, хто його знав:
— Цей лікар позбавляв людей страждань, відчував чужий біль і завжди був готовий до самопожертви.
Валерій Сливка закінчив із золотою медаллю Вінницьку середню школу №10, ВНМУ – з відзнакою.
У травні 1986 року в складі студентського загону був направлений в Чорнобильську зону для допомоги постраждалим, був учасником ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.
У 1989-му працював завідувачем ОПК Вінницької міської лікарні N4. В цьому ж році вступив до аспірантури при кафедрі загальної хірургії Київського медичного інституту ім. О.О. Богомольця, яку закінчив у 1992 році. У тому ж 1992 році був прийнятий на посаду асистента кафедри госпітальної хірургії Вінницького державного медичного інституту. В 1994 році захистив кандидатську дисертацію за спеціальністю «хірургія».
З 2000 року обіймав посаду доцента кафедри госпітальної хірургії Вінницького медичного інституту ім. М.І. Пирогова. З 2002 – консультант Центру медицини катастроф з хірургії. У науковому доробку – 59 публікацій, 7 патентів, 2 монографії, 56 раціональних пропозицій.
А ще Валерій Сливка був чудовим другом, люблячим батьком для двох доньок і дідусем, єдиним і найкращим сином.
— Він порядний, добрий, був справжньою людиною, — розповідає мама Валерія Павловича Оксана Сливка. — Всі його любили. Ми з чоловіком багато працювали, не мали достатньо часу ним займатись, хоч єдиним сином був. Але не мали ніколи проблем з Валерою. Він гарно навчався, займався музикою, багато читав; став медиком, тому що був людяним: з дитинства хотів врятувати і тварину, і людину. Неодноразово люди дякували за руки мого сина, оскільки він був дійсно гарним фахівцем.
Серцева недостатність — причина смерті лікаря. Рятуючи життя інших — на себе зовсім не вистачало часу.
— Так рано пішов з життя… — ділиться дружина. — Хоча переніс мікроінсульт сім років тому і мав цукровий діабет, але почував себе нормально, до останнього займався викладацькою діяльністю. По санавіації його викликали у відділення, де були хворі на коронавірус, яким у результаті також перехворів.
На стан здоров'я могло повпливати і те, що Валерій Сливка був ліквідатором ЧАЕС.
— Коли сталася аварія на ЧАЕС, з міністерства прийшов наказ направити в Чорнобиль студентів-медиків, — каже Оксана Яківна. — Створили загін з 4-курсників, забрали з занять і відправили в Чорнобильську зону одразу після аварії для надання допомоги постраждалим. З його курсу вже немає в живих кількох чоловік…
На похоронах хірурга Валерія Сливки було чимало людей, друзів, колег. Скільки б добрих слів не було сказано, але це неймовірно тяжко — ховати свою дитину, — говорить Оксана Сливка.
Тепер справу сина продовжать його діти.
— Дві доньки пішли по його стопах. Любив їх дуже і трьох онуків. Був гарним батьком і дідусем. Але сина не повернути…
— З дитинства він був для нас взірцем вихованості, доброти і розуму, — каже донька Еліна Сливка, лікар-гінеколог.
Еліна і Вікторія були татовими дочками. Він мріяв про дівчаток, які нині продовжують його справу, теж стали медиками.
Останні подарунки донькам були з досить пророчими словами: «Я не обіцяю бути з тобою до кінця твого життя, але я обіцяю любити тебе до кінця свого».
Підготувала
Тетяна Редько
