На фото: резервісти поспішають до Ізраїлю

Мене колись щиро здивувала племінниця моєї однокласниці, яка прийшла у відпустку з армії. У військовому спорядженні, зі зброєю. На ранок вона вже поїхала в свою частину. А ми розговорилися про їхні порядки:

– В Ізраїлі навіть не ставиться питання: служити чи ні. Якщо ти не пройшов службу в армії, у тебе немає шансів отримати бодай найменшу державну посаду. У владних структурах країни працюють лише ті люди, які готові зі зброєю в руках захищати свою країну. Це дуже вагома мотивація. Мій син пройшов ЦАХАЛ і дві племінниці. І зараз вони, як резервісти, без зайвих запрошень підуть у свої підрозділи. Адже вони регулярно проходять військові збори. У кожного з них вдома є форма і необхідне спорядження, — розповіла моя однокласниця Елла Вургафт (Піт­ков­ська), яка нині мешкає у Ашдоді.

Пригадав це, коли прочитав новину про сина прем’єр-мі­ністра Ізраїлю Нетаньяху Авнера, який в перші дні нападу ХАМАСу мобілізувався в армію. Бо, таки да, у Ізраїлі всі рівні. Більше того, зараз цю державу очолює його батько. І як син, резервіст, військовий розвідник, може не захищати свою країну, за яку несе спільну відповідальність? Нагадаю, що за дві доби ЦАХАЛ поповнили 360 тисяч мобілізованих, повністю готових до бойових дій.

Серед шквалу новин з Ізраїлю та Сектору Гази відзначив ще багато повчального, особливо про місцеву авіакомпанію, яка у вихідні, попри Шабат, вирушила за резервістами, які вже чекали у міжнародних аеропортах на негайне повернення додому і мобілізацію до армії, щоб захистити від терористів свою країну і свій народ. І ніхто не шукав якихось гешефтів, «білих білетів», впливових «відмазувальників». Хоча, як сказав мій добрий знайомий, вже літній чоловік, — це теж євреї. От нам би бути в цьому такими, як ізраїльські євреї.

Звичайно, і непогано було б позичити в них спосіб визначення реального патріотизму і «дєланого» задля того, щоб пролізати до корита. Бо вишуканість вишиванки — це ще не ознака відданості Україні.

У перші дні повномасштабної навали рашистів, наче щурі, кинулись тікати зі своїми родичами призовного віку за кордон екс- та діючі нардепи, високопоставлені чиновники, всякі відставні силовики з великими зірками, так званий батальйон «Монако». Тепер це вже, певно, повноцінний армійський корпус…

Відомо, які прізвища посадовців-емігрантів найбільше запам’яталися людям. А де тепер ті, хто хоче знову до влади і вже вишукується в чергу до корита? А як у них зі службою в армії, мобілізацією? Можливо, один із сотні має таку графу в біографії. Навіть на найвищих державних посадах.

А що говорити про тисячі тонн гуманітарки, якими вони опікувались. Лише тепер, коли ріка міжнародної допомоги стала міленьким струмочком через її постійне розкрадання. Уряд нарешті впорядкував за нею контроль з 1 грудня. На жаль, за тридцять три роки незалежності в Україні сформувалося дві реальності. Одна — це влада з необмеженими можливостями, безкарністю та успадкуванням повноважень, а інша — життя простих людей: з мізерними пенсіями, несправедливими судами та знахабнілими ментами.

І, фактично, коли одна реальність, яка хоче мати цивілізовану країну, зараз воює, стягується на дрони, позашляховики, амуніцію та медикаменти для військових, інша забудовує багатоповерхівками, офісними та торговими центрами кожну п’ядь землі в тилу, наживається на армії, ремонтах-реконструкціях, схемах для ухилянтів.

Патріоти так себе не ведуть. Так чинять лише тимчасовці, які спустошують країну, знекровлюють ії оборонну міць і наражають на постійну небезпеку можливого вторгнення з боку сильнішого агресивного сусіда. Хоча, не виключено, що ці ж тимчасовці, які мають по Лондонах-Барселонах-Цюріхах рахунки та нерухомість, вже склали плани термінової евакуації своїми приватними літаками подалі від бойових дій. Деякі ними вже скористались, відправивши в Європу своїх дорослих дітей.

А, можливо навіть, вони ведуть таємні переговори з окупантом в надії відкупитись та зберегти вплив та свій величезний бізнес, вибудуваний за рахунок бюджетних коштів та комунальних і державних ресурсів, спрямованих на особисте збагачення. Але це вже царина наших спеціальних служб, які помітно посилили свою діяльність з початку війни і після останніх попереджень стосовно корупції від західних партнерів.

Але, знову ж таки, ми боремось з наслідками. А в цивілізованих країнах думають про причини. Хіба височенні зарплати утримали суддів-корупціонерів від приголомшливих взяток-хабарів? Нехай гикнеться Князєву, котрому регулярно зменшують заставу. Хіба це стримує високопосадових чиновників від крутих відкатів?

Хто взагалі придумав небезпечну тенденцію, що посадовець в Україні має купатися в розкошах і жити наче король? Хто дозволив чиновникам зверхньо ставитись до народу і паразитувати на його тілі, і не служити в армії? Чому таким лояльним було ставлення до 5 колони?

Це лише кілька причин, котрі не дозволили нам мати сильну армію на початку повномасштабної агресії, та збудувати свої оборонні підприємства. Що змусило знищити чи віддати за копійки бюджетоутворюючі галузі в приватні руки наближеного кола осіб. Що привело до того, через що від української влади втомлюються західні партнери. І через що тисячами зараз гинуть наші справжні патріоти на фронті.

Ми хочемо до ЄС. Але чомусь вважаємо, що там нас будуть годувати увесь час, що роль бідних родичів – ідеальний стиль для паразитування. Хоча нас вже запитують: а де ваші ресурси? Чому така багата країна ходить з простягнутою рукою в пошуках зброї? Чому ваші керівники такі малоефективні і непатріотичні та злодійкуваті? І, взагалі, за якими критеріями ви їх обираєте та призначаєте на посади???

І як же тут не провести аналогію з Ізраїлем. Все починається зі справедливої державної політики, однакової для всіх громадян. Все починається з виховання патріотизму і націоналізму. Все починається з усвідомлення кожною людиною, що вона часточка єдиного народу, єдиного організму, здатного миттєво мобілізуватися і дати відсіч будь-якому ворогу.

На жаль, за 33 роки незалежності в Україні так і не сформували засад справедливої національної ідеї, пустили на самоплив владного монстра, який зжер ресурси на оборону, освіту, медицину і вибудував суспільство двох паралельних світів. Дуже боляче, але саме війна стала моментом істини і викрила усі ці державні збочення. Хоча, насправді, увесь цей час для вищих ешелонів влади вони були «секретом Полішенеля».

Анатолій Жучинський