Одна пані із Західної України, відома своїми наративами стосовно російськомовних спів­вітчизників, договорилася до того, що 40 відсотків наших громадян треба знищити. Так. За те, що вони розмовляють російською. Якось не дуже гуманно.

При цьому вона делікатно обходить питання ро­сійськомовних бійців ЗСУ, яких зараз на фронті більше половини і які віддають свої життя за вільну, незалежну та демократичну Україну. Нашу спільну країну, де завжди мирно уживалися між собою українці і євреї, молдовани і поляки, гагаузи і болгари, татари і росіяни, німці і чехи.

І тоталітарний режим однаковою мірою притісняв права представників усіх цих націй. І не в останню чергу тому, що якісь недогетьмани, постишеви чи кагановичі та інші історичні гниди намагалися відчайдушно вислужитись перед «старшим братом» і вгодити його імперським амбіціям.

У всіх перегинах мовної та релігійної політики в Україні були задіяні наші місцеві недоброчесні вожді та недобросовісні й недолугі політики. Це ж вони за 30 срібляників вводили в ідеологічну оману своїх земляків, писали доноси на своїх сусідів, розкуркулювали, «забирали, ділили і володарювали». А потім ставили на «доходні посади» своїх кумів-сватів.

Не заперечую, що мова — це зброя. Але зброя має властивість вибухати у руках невмілого стрільця. У мене досі перед очима фото розтрощених сіл після вибухів на кали­нівському арсеналі. І це було до війни. Часом навіть думаю, чи так би все склалося на Донбасі та в Криму, якби недобросовісні українські політики не спровокували перед тим чергову масштабну мовну та релігійну спекуляцію чи, точніше, провокацію?

Розумію, що їх підігрівали імперські марення «старшого брата». Але чому в той момент комусь мудрому з нашого боку не прийшла в голову думка, що людська природа дуже консервативна? І що надмірне форсування насправді нескладних, але лячних на побутовому рівні обставин може спричинити ефект зброї, яка розірвалася в руках у стрільця?

Адже державна політика в демократичній країні навряд чи має зводитись до принципу — ти маєш все вчорашнє забути і сьогодні стати таким, як ми хочемо. Бо як тоді бути з конституційними правами та свободами? І як на цьому військовому тлі вловити тонку грань між демократією та зародками тоталітаризму, який теж може для нас обернутися диктатурою?

Здається, що рецепт повернення до своїх витоків має бути таким: все україномовне повинно бути кращим за російськомовне, починаючи з мультиків для найменших і закінчуючи серіалами для ностальгуючих за радянським союзом літніх людей.

Від російськомовних книжок та інших носіїв інформації легше буде відлучити людей за умови, що всі шедеври світової літератури будуть якісно перекладені українською. І високохудожній україномовний культурний продукт природно витіснить якихось донцових чи навіть акуніних.

І про це українська держава має думати щодня, створюючи для найменшого українця суперкомфортне інформаційне середовище рідною мовою. І досить уже сватів, скажених весіль, сидоренків та іншої попси, яка показує українців придуркуватими салоїдами та примітивними шлепарами, які живуть лише тим, щоб когось обдурити.

Державні кошти мають направлятися лише на серйозний сучасний виховний контент. І не завадило б державі серйозніше подбати про виховання патріотизму та національної гордості в наших дитсадках та школах.

Стосовно заборони всього російськомовного у Він­ниці депутатами міськради, серед яких переважна більшість людей, що розмовляють ро­сійською, маю неоднозначну думку. Перше запитання до наших депутатів: «А чому цей патріотичний порив трапився аж через 20 місяців російської повномасштабної війни?» Сотні інших українських міст це зробили уже давно.

А друге запитання: «Чому досі у наших патріотичних депутатів не дійшла черга до заборони на території громади російської 5-ої колони — церкви Московського патріархату? Можливо, з цього потрібно починати щиру боротьбу з усім ро­сійським? І в даному випадку не просто ро­сійськомовним, а відверто антиукраїнським?»

Мова — це дійсно зброя. Тому дуже небезпечно на цьому піаритись та хитрувати. Особливо, коли реальною трофейною зброєю наводнюється тилова українська територія. Зокрема і Вінниччина. Зараз всі рішення влади мають бути справедливими, своєчасними і продуманими до найменших деталей. Щоб у громади не склалося думки, що до кожного актуального і очевидного рішення вінницьку міську владу потрібно підштовхувати акціями протесту під мерією. Чи якимись іншими подібними способами.

Василь СНІГУР,
читач, м. Вінниця

Від редакції. До нас на­дійшов лист, автор якого вважає, що потрібно ось так робити Україні, як він думає. Чи погоджуєтесь ви з його точкою зору?