Його нагородили премією ім. Василя Кобця.
Ось якими враженнями поділився голова Спілки письменників Вінниччини Вадим Вітковський
– Сьогодні до Вінниці прибуває відомий український письменник, лауреат Шевченківської премії, який відмовився взяти цю найвищу в Україні літературну відзнаку з рук Януковича і удостоївся Народної Шевченківської премії. Василь ШКЛЯР, автор багатьох культових романів (“Маруся”, “Чорний Ворон” та ін.).
Це уже не перший його приїзд на Вінниччину, де навіть якось святкували його 60-річчя…
Лауреат Народної премії України імені Т.Г. Шевченка ВАСИЛЬ ШКЛЯР:
«Моє слово – зброя!..»
Ми познайомилися з ним, дякуючи випадку і друзям. На борту річкового теплоходика, під час паломницької подорожі Дністром до Лядівського печерного Свято – Усікновенівського православного чоловічого монастиря. Володимир Яворівський, Михайло Каменюк, Ніна Гнатюк, Руслана Мельничук, Василь Шкляр і я з дружинами Валентинами.
Яворівський сказав тоді, що зібралися тут лише «валютники», бо і у мене, і у Михайла Каменюка дружини також… Валентини!
Того дня Василеві виповнювалося 60! Ювілей! Тому за чаркою коньяку на його честь виголошували здравиці. А моя дружина Валя піднесла йому
в подарунок ікону Святого Миколая Мірлікійського Чудотворця, освячену Митрополитом Вінницьким і Брацлавським УАПЦ Романом, а він нам підписав свою відому книгу «Чорний Ворон, або Залишенець».
Тоді, на теплоходику, обвіяні лагідним вітерцем і скупані в Дністрових бризках, я почув багато цікавого від Василя…
Біографічна довідка:
Народився в селі Ганжалівка Лисянського району на Черкащині, де й пішов до початковоїшколи. Пізніше родина переїхала до міста Звенигородки, де Василь Шкляр закінчив 10-річну школу зісрібноюмедаллю (1968), а відтак вступив на філологічний факультет Київськогоуніверситету. Звідтийогохотіливигнати за те, щопід час трудового семестру в колгоспі грався бомбою (див. повістьВ.Шкляра «Стороною дощикіде»), але вінперевівся до Єреванськогоуніверситету, де 1972 року отримав диплом про вищуосвіту.
Працював у пресі, 1986 року перейшов на творчу роботу.
Писав прозу, видавбільше десятка книжок, зокремаромани «Тіньсови», «Ностальгія», збіркиповістей та оповідань «Сніг», «Живиця».
Член СпілкиписьменниківУкраїни з 1978, Асоціаціїукраїнськихписьменників з 1999.
1988–1998 — займавсяполітичноюжурналістикою, бував у «гарячихточках». Цейдосвід (зокрема, подробиціоперації з врятуваннясім’ї генерала Дудаєва післяйогозагибелі) потімвідтворив у романі «Елементал» (2001)[1],[3].
1991 — стає членом Проводу Українськоїреспубліканськоїпартії та прес-секретарем УРП (до 1998 р.)[4].
У березні 1998 був кандидатом в народнідепутатиУкраїнивідвиборчого блоку «Національний фронт»
А потім ми дерлися крутим лядівським схилом до монастиря, заснованого Святим Афанасієм Печерським раніше од Київсько – Печерської Лаври. І знову розмовляли… На жаль, я не мав тоді при собі диктофона, тому відтворюю суть нашої бесіди з Василем Шкляром за текстом його інтерв»ю в газеті Українського Об»єднання Патріотів (УкрОП) «УКРОП», №3, за вересень 2015 року, авторства Олега Єфімчука: «…
Василя Шкляра з повним правом можна порівняти з класиком світової літератури Генриком Сенкевичем, на творах якого виховалися цілі покоління поляків.
Нині покоління українців так само виховуються і загартовуються духовно на творчості Василя Шкляра, який вже створив цілу націонал – патріотичну бібліотеку: «Чорний Ворон», «Маруся», тепер ось – «Чорне сонце», роман, який з перших рядків бере читача за душу… Роман – про війну з російськими агресорами на Донбасі…
Мені розповідав наш видатний письменник Микола Рябий, як вони колись давно, ще у радянські часи, разом з молодим Василем Шкляром, Миколою Мозговим, Дмитром Онковичем, всі вони тоді ще – молоді, висадилися творчим десантом на донбаській землі; як у Рябого там вкрали шапку, і Микола Мозговий позичив йому свого крислатого капелюха…
Не знав Микола Рябий, навіть подумати не міг, як він тепер зізнається, що злодій той стане колись… Президентом України!
На презентації свого нового роману «Чорне сонце» у Вінниці автор «Чорного Ворона» сказав журналісту газети «33-й канал» Михайлу Буздигану, синові письменниці Валентини СТОРОЖУК (БУЗДИГАН), який нині зі зброєю в руках воює з окупантами, таке: «Я зарікся, був, писати про війну, але все ж не втримався… Втім, книгу цю писали самі бійці своїми вчинками, я лише зафіксував їх на папері… Радію, що сподобалася вона командиру полку «Азов» Андрію Білецькому, бо це не пригодницький бойовик, а книга про силу духу патріотів «Азову»… До речі, презентація відбувається сьогодні, 16 грудня, на третій день після дня пам’яті Апостола Андрія Первозваного, і в цьому є щось символічне…
Назва книги також не випадкова, адже символ чорного сонця є на емблемах шевронів бійців батальйону, а потім полку «Азов», це – проукраїнський сакральний знак, якому вже понад 5 тисяч років!
Всі описані в книзі події – реальні, я змінив лише позивний одного героя: замість «Художника» є «Маляр»…
Ідея книги виникла після того, як побував на базі полку, хоча з багатьма бійцями був знайомий ще до початку війни… На сьогодні вже продано 30 тисяч примірників… До тиражів «Чорного Ворона» ще дуже далеко, але цифра також солідна…
Зараз я працюю над романом про УПА, але розповідатиму сюжет поки що не стану… Україні взагалі бракує правдивої історичної літератури. Тих, хто жив за Радянського Союзу, виховували на творах, де патріотів показували бандитами, а бандитів – загарбників – героями…На жаль, у нас ще далеко не всі зрозуміли, яку роль відіграє вітчизняна література та кінематограф у формуванні єдиної сильної нації…».
Спогад цей з моєї “ювілейної” книжки “Олівчик у руці Господа”, що її сьогодні збираюся подарувати Василеві та його дружині Валентині.
Фотографував, як завжди, видатний фотохудожник Олександр ГОРДІЄВИЧ.
