Відбувалося це незадовго до того, як розпалася радянська імперія. Собор Успіння Святої Богородиці виявився настільки прекрасним, що став перлиною Дрокії. Аналогів у світі йому немає!

– Все зовнішнє оздоблення, всі малюнки ми з бригадою придумували самі, — розповідає Микола Школьний. — У 80-х роках, коли Горбачов дозволив кооперативи, ми з однодумцями об’єдналися у будівельний кооператив, заходилися будувати будинки, дачі. Таких кооперативів було чимало в той час, і необхідно було якось вирізнятися. Тоді у моді був романський стиль в архітектурі: мережки біля вікон, оздоблені кутки, арки… Так от, нас запросили збудувати храм, бо ми працювали на совість, не халтурили. Я й досі пам’ятаю розміри цього храму: 34 метри завдовжки, 26 завширшки. Центральний купол у діаметрі 10 метрів. І висота — 33 метри. Як вік Ісуса Христа. Вага дзвону — 980 кілограмів. Люди розповідають, що його чути на 12 кілометрів. Це моє найвище досягнення!

А будівництво вийшло нервовим, бо відразу довелося посперечатися з архітектором, котрий наполягав посеред вікон влаштувати бетонний пояс, нібито для сейсмічної стійкості будівлі. Бригада Школьного зробила два пояси іншим способом, не порушуючи краси великих вікон. Архітектор тоді образився і покинув будівництво. «І що? Мені не потребен архітектор. Я будинок для своїх дітей з нуля сам збудував», — сказав Микола Школьний.

Цей незвичайний чоловік родом з села Бабин Іллінецького району. Закінчив педагогічний університет за фахом «вчитель історії». З дружиною Наталею живуть разом вже 36 років. Виховали і поставили на ноги двох доньок – Ольгу та Лілію. Власне, для цього і для того, аби якось зводити кінці з кінцями, Микола закинув своє вчителювання, котре не приносило прибутків, і подався до Португалії.

– Роботи я ніколи не цурався, бо батьків доля забрала рано, і доводилося мені працювати важко все життя, — каже Микола. — До Португалії зазвичай їздив на 3-4 місяці, починаючи з літа. У переважній більшості португальці неграмотні. Але якщо вони здобувають вищу освіту, то обов’язково знають кілька іноземних мов. Працюють португальські будівельники дуже добре, але інтелектом недалекі. На всіх вихідців з пострадянських країн вони кажуть «юкреніано», бо українців там найбільше.

Виконроб якось помітив, що я розбираюся у кресленнях. Після того я виріс в їхніх очах. Мені навіть почали платити більше. Португальці роблять комфортнішою свою країну, чого не скажеш про українців. Мене дивує, що тільки через нашу неорганізованість так довго ремонтується Київський міст… Крім роботи, я ще й на екскурсії їздив. Бо мав же якось культурно розвиватися, хотів щось розповісти цікавого про країну рідним. Побував у великій святині, котра зветься Фатіма. Туди з’їжджається вся Європа. Втім, не вважаю себе релігійною людиною.

Все колись завершується. Португальський період життя Школьного теж закінчився через неповних три роки. Найбільше він мріяв повернутися до України і зрештою надрукувати свою збірочку віршів, котрі писав ще з дитинства. Бо саме там, у Португалії, почав друкувати свої вірші в україномовних газетах «Маяк Португалії» та «Слово». І ось з легкої руки зятя на його шістдесятиліття вийшла у світ перша збірка «Хай множаться роки». Це був справжній сюрприз і для автора, і для гостей, котрі прийшли вітати ювіляра. З тих пір у його житті новий період — поетичний. Одна за одною з’явилися п’ять збірок цілком дорослих віршів і навіть дві — для дітей.

«Нарешті настав час зайнятися улюбленою справою», — посміхається Микола Школьний.

Але й тут не обійшлося без моментів, від котрих часом серце перестає битися. Якось пан Микола прийшов до Вінницького військового госпіталя прочитати пораненим свої вірші. Один прошитий кулями воїн з перебитими руками та ногами попросив прочитати вірш про маму. Він прочитав, і той вірш так зачепив, що воїн довго плакав.

– Я йому читав свої вірші, він попросив книжку. Але коли я прийшов удруге, то не застав його. Сказали — помер, — каже Микола Школьний. — Виявляється, сам він виріс у дитбудинку, у нього мами не було, а він все життя мріяв про неї…