Люди в той день вийшли на дорогу скорботи і на колінах зустрічали воїна на щиті. Аж раптом – що це? – поряд з односельчанами чорногуз.
Його зафільмували журналісти Ямпільського телебачення, коли у селі Качківка проводжали до кладовища Олександра Луценка. А далі птах миттю став зіркою соцмереж і центральних каналів. Неймовірно, але так само, в повазі до подвигу воїна, стояв у цій живій вервечці із людьми. Так само, зачувши скорботну музику, схилив голову.
Навіть птахи, природа з нами. Ось і він побачив наше людське горе, відчув своїм серцем і розділив. Мабуть, цей вчинок птаха став таким популярним, бо зачепив ту таку вистраждану струну надії, яку рвав хто лише і як хотів. Але цей птах не пропав. І ми поцікавились його долею. Невдовзі від жителів села Качківки дізналась, що маленьким цього чорногузика підібрала місцева жителька. Розшукали і рятувальницю Бусі — так вона його назвала.
Раїса Становська народилася в цьому селі. Сама вже довгий час мешкає в Одесі. Працювала на керівних посадах на залізниці. Але пішла на пенсію, реставрували із родиною батьківську хату у селі. Вона слугує їй як дача. Все тут саджає і доглядає.
– У той день, на велику Трійцю, я поверталась із кладовища. Там, де біля річки на акації гніздо лелече, бачу — лежить дитя лелеки. Безпомічне таке. Ну, я його і підібрала. А далі виходжувала як могла. Переживала, щоб калічкою не став. А тепер він улюбленець села. Ходить і літає. Назвала його Бусею. Він ріс і не боявся людей. Став наче ще одним односельчанином.
Ви не уявляєте, які це розумні птахи і що я відкрила, спілкуючись з ним. Часом мені здавалось, що це якась телепатія. Він так просканував не тільки мене, але й кожну хату і тих, хто там. Хто його добре зустрічав – йде. А хто образив чи прогнав – не підходить.
Я за цей час стільки легенд про цих унікальних птахів прочитала – про те, як древні люди на землі вважали їх напівбогами, хоронили так, як і людей — в домовинах. Чорногузи здавна вважались священними птахами, і біда приходила до того, хто їх ображав.
Я під час цієї церемонії прощальної побачила мого Бусю по телевізору. Він дійсно все зрозумів, розділяв горе людей, тих, з ким поряд жив.
Коли поїхала додому в Одесу, попросила свою названу сестру Любу приглянути за Бусею та годувати його. Варили йому улюблені шийки, давали живу рибу, салаку купували. Кошти я залишала. Але тут похолодання наступило. Я одразу сюди примчала. Вірите, так серцем до цього розумного птаха прикипіла, наче до дитяти. І недаремно.
Під час похолодання він захворів. То я його полікувала, скупала. Поселила в літній кухні. Він її освоював. Але коли полетів, то вже не хоче повертатись. Бо ж тут у нього була неволя відносна.
І ще – я телефоную і кажу Любі: мовляв, добре було б, якби він там у неї на горищі помістився… А на другий день він вже там… Телепатією вони якоюсь володіють чи що.
А що вже віддані і людям допомагають! Нагадаю вам факти із давнини української. Коли козаки були в походах, часто на села, де жили їхні дружини та діти, нападали ворожі загони. І, кажуть, вони в дзьоби брали з колиски сповитих немовлят і летіли до батьків-козаків, щоб попередити про біду, і дітей врятованих віддавали.
Звідти і поговірка пішла, що дітей новонароджених у дзьобі приносить лелека.
А ще у Бусі є друг – сусідський кіт Марко. Він так з нашим лелеченям подружився, що до нас перебрався.
Якось я дивлюсь – Марко побіг за мишею і вправно її піймав.
– А ну-но, Марко, навчи Бусю мишей ловити, — прошу.
І що ви думаєте, через кілька тижнів дивлюсь — Буся вже так вправно ловить мишу…
Вони все розуміють. Погодьтесь, цей людяний вчинок птахів до людей, людей до птахів був таким красномовним…
Значить, не зуміла війна, біда і несправедливість, яку принесла, байдужість частини світу, всіх тих титулованих, але ялових організацій вбити у нас, мої посестри і побратими, людяність і те споконвічне добро. Бо у біді хороша людина стає ще кращою, а зла – ще недобрішою — кажуть у народі. І це правда.
Але холоди йдуть. І Буся беззахисний. Раїса Степанівна просить відгукнутись працівників Вінницького зоопарку, всіх, хто б міг прихистити Бусю на зиму. Люди, він так прикипів до нас, врятуймо його!
– Я надіялась, що лелека буде зимувати в оселі Бортняк Любові, яка дала згоду на прихисток, і він там кожну ніч ночує на даху хати, і навіть почав їсти. Але його переманює недалеко по сусідству господиня оселі Ірина, яка годує його кожного дня. На моє прохання відповідає, що їй жалко. Але залишити на зиму — немає місця. Я його тричі забирала до себе. Останього разу забрала 16 жовтня, був простуджений — нежить і хрипота, потримала в кухні, на печі, пропалювала вранці і ввечері, давала теплу воду і їжу. 25 жовтня випустила на подвір’я, тому що дуже тепло було надворі. Думала — звик, а він злетів, два кола зробив над хатою і більше не прилітав.
У даний час літає селом, де трактор на городах оре — там і він збирає черв'ячків, також миші ловить. Час минає, погода дощова, а далі морози почнуться, він буде мерзнути, недоїдати, стане агресивним. Він так себе поводив зі мною, сильно, до крові, дзьобав. Люди будуть жалітись і будуть гнати кожен від себе як неприкаяного. Забирати в кухню теж не вихід — йому потрібно крила розправляти, а місця мало, впаде в депресію і агресивно вести себе почне. Я переживаю за нього, адже це мій хрест. І тому даю згоду віддати в зоопарк, хоч важко його позбавляти волі, яку він так любить. Я пенсіонерка, проживаю сама, чоловік, з яким прожили 51, рік помер від ковіду в 2021 році. Прохання до вас: допоможіть влаштувати Бусю в зоопарк. Надіюсь на підтримку усіх небайдужих людей.
Тетяна Редько
