Описую ситуацію. Театральна. Переповнений тролейбус. Маршрут N3. Всі намагаються втиснутись, бо перед тим протягом 40 хвилин було лише два тролейбуси і обидва теж переповнені. Чоловік з протезом на одній нозі та з паличкою ледь втиснувся. За ним жінка і я. Двері якось зачинились.

Чоловік з протезом, вчепившись однією рукою за поручень, з усіх сил намагається втриматись. Я, чесно, не одразу наважилась розрулювати ситуацію. Боялась, що чоловікові буде незручно, якщо я акцентую увагу на його особливості. Але тролейбус стояв у корці перед мостом, а потім на мосту.

На перших двох місцях біля середніх дверей сиділи молоді жінки. Хтось зависав у телефоні, хтось розмовляв зі своїм чоловіком. Всі навколо  робили вигляд, що все ок. Я зазирнула на чоловіка з протезом і побачила його спітніле чоло, а потім шрами на голові і зрозуміла, якщо я не втручусь, він так може стояти ще довго, бо цим попутчикам пофіг на його особливості.

Я про всяк випадок запитала його, чи йому далеко їхати. Виявилось, ще 6!!! зупинок. І тоді я вже не втрималась. Я звернулась до цих молодих жінок, але вони мене, ніби, не чули. Тоді я почала стукати в скло, щоб мене добре почули і тоді ще голосніше попросила, щоб чоловікові уступили місце.

І , от, нарешті, почався двіж. Німа сцена. Встали одразу дві жінки. Всі мовчки  розступились і дали чоловікові пройти.

От, скажіть, що з цим всім робити? Як достукатись до цих людей?

Що всі не бачили, що він з паличкою? Що всі не бачили, що він на протезі? Чоловік потім дякував мені двічі, а мені було так ніяково. Коли розумієш і знаєш, скільки хлопців зараз протезується і скільки ще буде наших захисників з протезами, то такі ситуації просто на розрив. Очікуєш від людей людяності, але це останнім часом повна утопія.

Тетяна Куць