Для когось, звісно, це явна дичина і абсолютно неприпустимо. Але ми їх перевчили і життя у війську їх лагідно українізувало. Бо вони – мої рідні солдати і сержанти всі ці роки розмовляли у своєму побуті та на роботі мовою окупанта… Адже ми постколоніальна держава, де в моєму далекому дитинстві в 76-му році по всій Вінниці було всього 3-5 українських шкіл… І як ви хотіли, щоб розмовляли випускники цієї освіти?

Як ми їх українізували? Скажу чесно, без примусу і фаріонщини, а легким тролінгом, гумором, красивими піснями та українськими варениками… І за ці майже 20 місяців у ЗСУ наш Іван,  Віктор, Микола, Андрій та ще сила-силенна військових нині елементарно згадала рідну українську… Та щоденно підвищує свій словниковий запас в такому доброаольчому колективі, бо інакше не буде! І командирів окремих перевчили навіть із їхніми луганськими дипломами та колоніальним минулим. Бо вони самі вибрали для майбутнього і боротьби Україну, за яку вже пролили кров і ледь не віддали  власні життя під Ізюмом, у Бахмуті та по всій лінії фронту.

Тому я не встрягаю у всі ці срачі навколо істерички Фаріон, а щоденно спілкуюсь із побратимами рідною українською… Бо колись я мав бути вчителем української мови та літератури. Але фах наздогнав мене лише тепер в армії.

І 28 листопада наш Іван має зіграти із коханою  скромне , але справжнє українське весілля. І вітати ми його будемо виключно українською, яку разом вчили в морозних лісах під Чоргобилем на мінних полях….

Будьте розумні та культурні, тоді Переможемо разом!

Роман Ковальський