Цій установі жінка присвятила чверть століття. І увесь цей час вчителька боролася з чиновниками за свою гідність і свої права, гарантовані законами України.

На жаль, ця історія не така вже й поодинока на Вінниччині. Я вислухав їх сотні. І вони про те, що з такою системою місцевої влади нам навряд чи скоро посміхнеться доля вступити до ЄС…

Свого часу, на початку 90-х, молода вчителька української мови та літератури Ганна Плавська з маленькою дочкою приїхала в Бохоники на роботу в школу. За законом молоду спеціалістку мали б забезпечити житлом. І для неї в селі знайшлась кімнатка в старій школі забудови ще 19 століття. Там жило 5 родин вчителів.

– Заможніші згодом побудували собі хати. Одній надало житло господарство, інші переїхали. А тим часом колгосп збудував ще один будинок для вчителів і я вже готувалася до новосілля. Але якось так вийшло, що вся та новобудова відійшла тодішньому директору школи, згодом він ту оселю продав, — розповідає Ганна Михайлівна. — А мене перевели в його житло прямо в приміщенні нової школи. Але ненадовго. Бо відразу хтось «принципово» поставив питання, що жити в шкільному приміщенні не можна.

Плавську, яка вже мала двох дітей, вирішили розмістити в приміщенні старої контори. Це колись також було шкільне приміщення. Адміністрація школи домовилась з керівництвом господарства про передачу контори за умови переселення туди вчительки. Але відразу після передачі тодішній керівник села заявив, що «розпорошувати приміщення не буде».

Мовляв, є люди, які готові взяти його в оренду. А що ж з Плавською? Це її проблеми...

— Якраз був Майдан. Самооборонівці, серед яких було чимало моїх учнів, зібрали село на збори, щоб вирішити, де мені жити, — продовжує пенсіонерка. — І на ті збори прийшов такий видний мужчина в костюмі. Красніцький, здається, його прізвище. І розповів, що колгосп переходить в підпорядкування Державного підприємства «Дослідне господарство «Бохоницьке» Інституту кормів та сільського господарства По­ділля НААНУ.

– Я як новий керівник хочу, щоб це питання вирішилось справедливо, тому вирішив надати під житло Ганні Михайлівні Плавській частину побуткомбінату, котрий нині незатребуваний. Там треба зробити ремонт власним коштом, але згодом ми дозволимо його та ділянку землі приватизувати. – І вручив учительці техпаспорт на приміщення.

Але, як несподівано з’ясувалось, усе приміщення побуткомбінату вже встиг таємно приватизувати інший сільський чиновник, мама якого мала доступ до всіх документів громади. До речі, через цю катавасію частина архівних довідок про приміщення зникла. І таким чином його призначення як колгоспного будинку побуту, збудованого за гроші громади, стало під сумнів. Однак його правонаступником вже виявився Інститут кормів, який делікатно намагається тепер випхати звідти вчительку-пенсіонерку Ганну Плавську.

– У принципі, я розумію, що всі ці ма­ніпуляції з документами, організа­ціями та відмовою мені в можливості приватизувати це житло пов’язано з тим, що під цією покинутою спорудою десь близько 30 соток землі. І, як відкрито сказав мені один з теперішніх керівників громади: «А ви знаєте, скільки коштує сотка землі в центрі Бохоників?» — крізь сльози каже Ганна Михайлівна. — Тут поряд була стара котельня. Сказали чиновники на зборах, що будемо будувати центр мистецтв. Зрештою, ділянку вилучили на користь землевпорядника і тепер вона вже як приватна продається.

Цей старий будинок побуту збудовано на 4 входи. Приміщення міцне, хоча запущене, тільки я «свою-несвою» частину відремонтувала разом з дітьми. Земля за 15 років простою споруди вже позаростала деревами, дах місцями протікає. Схоже, її таки намагаються довести до ручки і знести заради землі.

Але ж зараз стільки у нас переселенців, які потребують житла. Ще три родини могли би тут нормально розміститись. І не потрібні величезні гроші на будівництво та ремонт. Тим більше, біля кожного входу є шматочок землі.

Втім, це лише по телевізору гарно показують про єдину націю. У житті реально все виглядає не так. Україна тридцять років викохувала систему влади, якій проблема простої незаможної людини, навіть вчительки, котра навчила 1500 дітей українській мові, м’яко кажучи, до одного місця. І якщо вона, навіть у силу своїх законних прав, заважатиме владі відхопити ласий шматок, її замордують щоденним ходінням по кабінетах, погрозами та шахрайськими пропозиціями.

І, зрештою, обов’язково «кинуть», як це зараз намагаються зробити з пенсіонеркою в Бохониках. Адже за документами в РЕМ лінія до її електролічильника підведена як до побуткомбінату. Тому, на думку чиновників електромереж, вчителька має платити за електрику як юридична особа. Тобто майже в 4 рази більше, ніж всі люди в селі.

— З моїми 3700 грн пенсії — це просто знущання. У мене ж лише на ліки щомісяця йде більше тисячі гривень, а дрова, продукти, комунальні? Я ж така сама людина, як і всі. Все життя трудилася, вчила дітей, проводила громадські заходи. А зараз мене, як старого собаку, намагаються вигнати на вулицю, — не стримує емоцій Плавська, — Це при тому, що держава повинна була забезпечити мене житлом. Через цю безкінечну тяганину з переїздами мої дочки поїхали за кордон, бо кажуть, що тут толку не буде. Хто ж тут залишиться, коли хлопці молоді загинуть на фронті, а жінки ро­з’їдуться по Європі?

Хіба ж не очевидно, що електрики повинні змінити призначення постачання цих кіловат? Але мені кажуть, що мушу заплатити за це більше 30000 гривень. Господи, звідки у мене такі гроші і що це за слуги народу, які вигадують такі порядки для простих українців? Платити я не буду по такому тарифу, бо фізично не маю можливості.

l А я собі уявив на місці Ганни Михай­лівни поранених воїнів ЗСУ, які обов’язково ближче стикнуться після повернення з нашою чиновницькою системою. Де з одного боку «власний інтерес», а з другого — громадянин з папками всіляких обнадійливих рішень, постанов, які ті рішення перекручують, «дозволів», які чомусь забороняють ті рішення виконувати. І де невгамовне бажання «обов’язково з цього щось поімєть» повністю притупляє в пам’яті депутатів та чиновників гарні передвиборчі обіцянки служити громаді і народу.

Зараз наші кращі сини і дочки на фронті віддають свої життя за іншу Україну: справедливу, без корупції і без злодіїв та хабарників при владі. Тому спроба затягнути цю вчорашню систему влади в нову післявоєнну українську державу має нещадно присікатися. Інакше заради чого такі жертви?

Сподіваюсь, що відповідальні чиновники зуміють, нарешті, допомогти цій літній вчительці хоч на старості спокійно пожити у власній оселі, справедливо виділеній і законно оформленій, в подяку за її добро­совісну багатолітню працю на благо громади та України.

Анатолій Жучинський,
головний редактор газети «33-й канал»