Організовував її місцевий будинок культури на чолі з Людмилою Довжук, моєю однокласницею. І, відвідавши його, я побачила, як із маленької допомоги небайдужих виростає потужна, яка так потрібна зараз на фронті. Серед присутніх я впізнала десятки своїх ровесниць. Тих, з ким навчалась і зростала. Розпитавши, почула, що всі вони, в переважній більшості, тепер матері воїнів.

«Яка відома і почесна землячка до нас завітала», — казали вони. Але пишу я це з однією метою, щоб сказати, що найпочесніші вони, матері і батьки воїнів, які виростили наших захисників.

Село споконвічно було колискою нації. Тепер стало щитом України. І я в цьому переконалась.

Світлана Михайлівна, педагог, — мати двох синів: Віктора та Володимира. Щоденно чекає вісток від них із чоловіком Василем. Вони тримають фронт у підроз­ділах, про які не має права поширюватись для їхньої ж безпеки. Вона одна із лідерів місцевого волонтерського руху. Бо, що називається, з перших вуст знає, що потрібно на передовій.

Галина Іванівна Медвідь, завідувачка дитсадка, також волонтер. Мати, яка чекає сина Ваню з війни ще із 2014-го.

— Наш Медведик — спецна­зівець, — кажуть про нього з повагою місцеві жителі. І лише мати, однокласниця моєї сестри, знає, скільки сивого волосся додалось за героя, який на «нулі».

На тому ж «нулі», під Бахмутом, ще один воїн — єдиний син Андрій мами Тетяни Сиверської. І вона волонтерка.

Вона ділиться, що син розповідає, як валом сунуть підрозділи рашистів. Одних скосили, а вони знову пруть. І так щоденні хвилі — вдень і вночі.

Руслан, сусідський хлопчик, ріс на моїх очах. Син працівників культури Олени та Олександра Щурів. У довоєнний час їхній голос підкоряв всю Україну. А тепер мама співає в церковному хорі та вимолює дітям довгі роки життя. Він був на заробітках в Польщі ще до війни. Міг там і залишатись.

Але Руслан повернувся до України вже в час війни. І пішов та записався у штурмову бригаду. «Якщо не я, то хто»,— сказав рідним. В пеклі Авдіївки кулеметником був донедавна. А далі його, важкопораненого, відправили до Полтавського шпиталю. Одужуй, дорогий визволителю.

У сусідки Люди Крисько, з якою майже в один день народжували діток, обох і назвали Михайликами, син водій. Поки що в тилу. Але при одинокій матері з інвалідністю він міг би покинути службу. Та не покидає.

В іншої ровесниці Віри Чавтайко син ледве вижив. Горів заживо від рашистських бомбардувань. Навіть паспорт обгорів. Тільки герб залишився неушкодженим.

У Рози Петрівни син — прикордонник. Першим зустрічав навалу рашистів. Був пораненим. Але і далі тримає кордони України.

У Ніни Маринюк, родички, Руслан — єдиний син. Її з далекої Чувашії, з рф, ще в молодості привіз брат чоловіка моєї сестри. Вже давно українкою стала і патріоткою України. Чоловік Сергій рано пішов у зас­віти. Тепер з невісткою Наталею чекають Руслана. Сина мобілізували із волонтерів. І навіть частково придатного. Нічого, вбувся. Хоча в перші короткострокові відпустки приїздив сам не свій. Нікого бачити не хотів, бо в серці носив тих, хто був поряд і загинув. Якось він по­ділився відверто: у нас, мобілізованих, один шлях — «на щиті» чи з перемогою. Тому я і мої побратими робимо все, щоб із перемогою. Нехай так і буде!

У Ніни рідна сестра живе в росії. І її зять призваний на службу до рашистських окупа­ційних військ.

Ніна заявляє їй, що її син Руслан пішов боронити Україну від окупантів. Таких, як її зять. Тому син герой. А її зять — вбивця. Ось як буває.

Віталія застала у відпустці. Він сусід сестри. Пізній син тітки Люсі. Мати вже з небес бачить свого сина-героя. Він з першого дня війни доброволець. Тому лише батько тут, на землі, його чекає. Але Віталій, як кажуть, знайшов себе на війні. Вже і наречену, щоб познайомити з батьком, привозив.

Без пальців руки і з іншими серйозними пораненнями демобілізований Сергій. Також сирота. Його мама, моя сусідка Рая, рано покинула цей світ. Тому сина вже не зможе обій­няти. І Сергій, з перших днів війни, був танкістом у найгарячіших точках. Перша мобілізація — ще в 14-му. З початку масштабної війни — вдруге.

У Олени Зубової семеро з родини воювало. Тепер шестеро. Чоловік пораненим повернувся.

У моєї матері хрещеної Ліди Ключник — четверо онуків, син і невістка. Шестеро на війні. Чекає вона. Чекають мої брати і племінниці...

Вибачте, кого не згадала, бо однозначно треба називати сотні прикладів. На фронті майже всі чоловіки, мої земляки.

І це типова картина сіл і містечок охопленої війною України. Тут все на виду. Тому є і сцикуни. Чи ті, хто здрейфив. Такими тут називають тих, хто швиденько із здорового інва­лідом став чи згадав про батьків-інвалідів.

«От як у теробороні в тилу гарні гроші платили, щоб був час навчити і відправити на фронт, то вони там були. А потім, як на фронт — то хто як міг повтікав», – тут таких знають, але не поважають.

«І як це нам, чиї діти на фронті, а тут на очах ці відкуплені — сама розумієш», — діляться мої земляки.

«Знаєш, як боляче, коли матері таких кажуть: наші діти не народжені для війни. А ми що — своїх у брониках та касках народили?»

Але якби не вони, то де б були рашисти?! Тому ось так і живемо. Мовчки сивіємо і чекаємо з хвилини на хвилину, з часу на час, з дня на день, з місяця у місяць, з року на рік.

Тільки такі, як ми, зрозуміють, що це таке, коли три дні немає звісток — а потім плюсик. Бо у дітей від виснаження не працюють руки, щоб писати. Чи часу немає — бо ворог суне. Скільки ми вже таких плюсиків поотримували!.. Я слухала цих матерів і називала кожну героїнею сучасності. Бо вони такими і є.

Скажіть, де б ми були, якби ось ці конкретні мої ровесниці не виховали таких дітей-воїнів? Сміливих і патріотичних. Якби вони не пішли сміливо у бій із страшною ордою рашистів?

Вони не закінчували за кошти держави військові вузи, не були на гарних офіцерських зарплатах в мирний час, як деякі, що втікали, навіть з генеральськими погонами, за кордон. Не дозволили батькам «відкупляти» їх чи фальшувати здоровим мужикам інвалідність.

Ніхто не зрозуміє матір, батька, дружину, що таке чекати дитину з війни.

Я пережила Вільчу. Прикордонну заставу, де стояли наші оборонці, вважайте, смертники. Саме там рашисти в ніч 24 лютого порушили кордон. Коли найдовша у світі колона рашистської техніки із головорізами рвонула на Гостомель, Бучу.

Коли біснуватий фюрер «бравурно толкал речь» про міфічну спецоперацію, страшну війну насправді, мій син із такими ж синами, як багато хто вважав – смерт­никами, стояв на тій заставі.

А я тремтячими руками набила перші інформації як журна­лістка, щоб бити тривогу на весь світ. Чоловік діставав зброю (зареєстровану), щоб приймати останній бій.

Тому я розумію ті особливі очі, сповнені чекання, у вас, посестри і побратими. Коли нічого не миле… І як тяжко тягнуться ті дні чекання. І що означає таке бажане слово — ротація. Це коли забирають з «нульовки». А потім знову туди… Я розумію, як це — коли серце там, далеко, з твоїм найріднішим, твоєю кровинкою. А ти тут просто існуєш…

Тому я ще раз хочу під­креслити: ми живемо в час героїв, поряд з героями, завдяки героям.

Спасибі, дівчата, чоловіки, що маю честь вас всіх і кожну знати! Низький уклін вам, героїчні земляки, сини і доньки моїх ровесників! Повертайтесь живими і здоровими! З перемогою! В особі згаданих матерів я пишу цю оду кожному батькові та матері, кожній дружині та діткам, хто чекає героїв і героїнь! Кожному воїну, хто захищає нас! Ви наше майбутнє! Не гниле і не сцикливе, не дволике і не фальшиве! Справжнє!

Сини наші, воїни, наша гордість і честь, ми будем вас довіку прославлять…

З повагою Тетяна Редько

Я іду до тебе, мамо

Я іду додому, мамо,
Не спиняючись на мить,
Через куряву туману,
Трупний сморід і блакить!

Повз міста, розбиті села
І гніздечка ластів'ят,
Крізь церкви, старі костели,
Що дзвіницями кричать.

Їхні б сльози зачерпнути
І розсипати в кремлі.
До кровиці стерши руки,
Збивши п'яти в мозолі,

Я іду як свідок болю,
Розказати, що війна –
Люта смерть, жахливе горе,
Ридма, пекло, сатана.

Йду крізь соняхи лискучі,
Оминаючи мости,
Буйні ріки, чорні кручі,
Щоб мене впізнала ти –

Сивочолого, у берцях,
В камуфляжі і броні,
Та притиснула до серця,
Усміхнулася мені,

Як було колись раніше,
На осонні золотім –
Рідне слово заколише,
І огорне щастям дім.

На полиці образ Діви
Стигми згоює святі –
Тільки мати рани зцілить
Свому сину на хресті.

Я іду до тебе, рідна,
Крізь війни вогневий град,
В серці – люба Україна
І осколки від гармат!

Тетяна Левицька