Вона була із Запоріжжя, вчителька української мови і літератури. Мило розмовляла зі мною українською, що душа співала. Казала, що їде до Румунії, потім на літак до тоді ще мирного і благополучного Ізраїлю. Там її старший син вже постійно живе. А молодший — випускник. Ну зрозуміло, вже продовжувала я — вивозить до нього сина, доки не стукнуло вісімнадцять. Щоб сховати від війни.

Але навіть ця гірка здогадка не змогла вбити в мені повагу до українськомовної жінки з міста, де я із сестрою та родиною отримала свого часу дуже гіркий урок.

Тоді мій племінник одружувався там з однокурсницею із поліцейського вузу.

Ми всі родиною, з короваями, подарунками, печеним, смаженим — ну хто не знає, як їдуть українські родини на весілля — поїхали до козацької столиці.

Все було як годиться. От лише здивувало, що розписували пару в РАЦСі російською. Ну і всі нею розмовляли.

А ми українською, бо ж я українська журналістка, чоловік офіцер, сестра така ж вчителька укрмови та директор української школи, її чоловік — викладач ліцею. З якого дива в українському місті ми мали переходити на російську?!

Запам’яталось, як на другий день пливли катером навколо Хортиці. Я поспішала розповісти про історичні таємниці цього центру українського духу. Навіть не «прілічним», а своїм.

Але батько нареченої різко обірвав: «Хватіт піз..ть, сватья!… Українська історія? Зачем?»

Розмовляли ми українською і не знали, що саме це призведе до величезного скандалу з нареченою і її родиною!

Бо, виявляється, ми їх «опозорілі перед прілічнимі людьмі». Всі вони говорили раніше їм, що ми «культурние, інтєлігентниє», а показали, що село!

Бо у них в «прілічних обществах» ніхто цією колхозною мовою не розмовляє.

Найбільше дісталось мені, бо Аліса, наречена, назвемо її так, була переконана, що могла ж я у трьох вузах, серед них стажування у Гарварді, освоїти рускій язик. Але «прінціпіально» не захотіла, значить западло їм зумисне робила.

І знаєте який вихід придумали новоспечені свати, щоб залишатись «прілічними» (мама домогосподарка, з курсами продавця, батько старший куди пошлють у нардепа-регіонала, що нині в бігах)? Племінник мав відмовитись від батьків, всієї україномовної родини. Бо як нас, з українською мовою, вводити далі в ці «висшіє кругі»?!

А щоб він «не сомневался», навели приклад — ось, папа нареченої від своєї мами відмовився. Навіть на весілля не запросив. Бо ж також розмовляє українською, із села.

А ми думали, що бабусі вже в живих немає...

Зрозуміло, що таким шляхом ставати «прілічним» мій племінник не став. Розлучення було дуже болісним. Бо люди «із висшего общества» облапошили моральну і довірливу родину моєї сестри, як хотіли.

І тут чую протилежний приклад. Корінна запоріжчанка, вчителька спілкується українською мовою. Так хвалилась, що багато в неї дітей, уроків. Що і волонтерить, і т.п.

Душа моя знімала осад минулого… Аж раптом просинається її син. І вона вмить забула солов'їну. Та як почала йому ро­сійською догоджати — і куріцу, і калбаску.…

Вона продовжувала переходи на українську, коли зверталась до мене. Але це вже був такий жалюгідний спектакль. І син, випускник української школи, з рідною мамою, вчителькою української, так само дивився на мене, як на щось… нижчого сорту.

Мама далі дуже ретельно читала Талмуд, молитви на івриті, хвилювалась, щоб їх пропустили на митниці тоді ще мирного Ізраїлю.

Було все зрозуміло без слів. Ось ця учителька вивозила, як і старшого сина, на ПМЖ до землі обітованої молодшого, рятуючи від мобілізації.

І за цю Україну її сини ніколи б не воювали. Бо розглядали лише як плацдарм, «щоб звалити».

А вчителька, яка гарно володіла українською, але не любила її настільки, що навіть з власним сином нею не розмовляла, однозначно, чекала пенсії, щоб і самій «звалити».

Результат праці таких вчителів, які викладають українською, а на перерві переходять на російську, щоб виховати описаних вище Аліс із «прілічного общества», я вже описала вище.

То що — і далі будемо такі звичаї культивувати?

Як показує час, вчителька перехитрила себе, бо тепер її синам доведеться мати свою війну. Або звалити кудись далі…

А ви і далі хочете, щоб ваші діти навчались у таких вчителів української мови?

Тетяна Редько