У Луці-Мелешківській під Вінницею всі добре знають «Дім Мама». Тут живуть мами з дітьми, котрі опинилися у дуже непростих життєвих ситуаціях. У жодному чиновницькому документі не можуть дати йому визначення. Бо це не дитбудинок, не кризовий центр, не інтернат і не притулок. Цей будинок єдиний в країні такий, що дарує надію навіть тоді, коли все здається безнадійним. Ольга Череватова розповіла, як вимріяла його і чому це стало її покликанням:
– Я єдина донька у своїх батьків. Зрозуміло, мріяла про братика чи сестричку. Коли мені було років 11, я захворіла і потрапила до Центру матері і дитини на Старому місті. На нашому поверсі була особлива палата — для діток, від яких відмовлялися мами. У той час там був маленький «відказний» хлопчик. Я до нього дуже прив’язалася, постійно допомагала медсестрам, пелюшки міняла, на руках його носила. Дуже просила маму, щоб вона погодилася його забрати. Мама не підтримала мене, бо жили тоді небагато, бабуся дуже хворіла. Довелося змиритися.
Згадала про це вже тоді, коли вийшла заміж і народила першу донечку. Коли їй було років 5, почала умовляти чоловіка взяти когось з дитбудинку. Я вмовляла його кілька років! Він спочатку думав, що це жарт. Але я ходила зі своєю донькою по дитбудинках, приносили малечі подарунки — і чоловік зрозумів, що я не жартую. Сказав: народимо другу дитину, а потім подумаємо. Народився синочок.
Тоді я почала думати глибше. Ми врятуємо одну дитину, а в нас стільки соціальних сиріт! Зрозуміла, що якщо хочеш допомогти дитині, то в першу чергу треба допомогти її мамі, підтримати її у той момент, коли від неї всі відвертаються. До речі, 90 відсотків тих мам, котрі нині в нас живуть — самі вихованки дитбудинків. Не відчули материнської любові, тому часто не знають як це — дарувати любов своїй дитині.
Нашому будинку — два роки. Я його купила у квітні. Сказала чоловікові, що буду допомагати мамам не втратити своїх діток, мрію, щоб у цьому будинку жило 50 дітей. Тоді чоловік здався. Ні, він у мене дуже хороший і готовий допомагати дітям. Але не зовсім готові ми були фінансово до всього. Та ризикнули — і все вийшло! Нещодавно їздили з однією нашою підопічною Катею до лікарні, купили їй суглоб, готується вона до операції. І плаче. Бо не вірить, що це все насправді, що і її мрія — ходити — теж збудеться.
Спочатку було важко. Майже все доводилося купувати самій. Але останні півроку у нас знайшлося дуже багато помічників, приїжджають, привозять продукти, памперси, меблі. Ми вже відкрили гуртки, починаємо щось виготовляти своїми руками, заробляти перші гроші. У нас немає субсидій, і ми всі комунальні нарахування платимо «по повній». У мене немає вільного часу бігати і добиватися якихось пільг, бо своїх троє дітей, і купа невідкладних справ. Та коли бачу результати — душа радіє.
Мами приходять зацьковані, залякані. А тут набувають впевненості. Деякі вже знайшли роботу. Незабаром мама Альона зі своїми дітками переїдуть у власний будинок, котрий вдалося купити на виплат. Друга мама з трьома дітками навіть заміж вийшла, теж купила собі хатинку і живе щасливо. Ще одна мама з Вороновиці, в котрої соціальні служби хотіли забрати дітей, тепер у відремонтованій хаті.
Ольга Череватова дуже хоче, щоб в Україні зникли всі дитбудинки, а мами були щасливими зі своїми дітками. І переконана, що колись так і буде.