Весна приходить, і найперше її свято належить жінкам! І, як казав герой із роману Михайла Стельмаха “Чотири броди” Магазаник, світ так влаштований, що навіть найзаможніші і найвпливовіші чоловіки стоять перед жінкою “прошаками”. З нагоди свята весни чоловіки -вінничани подарували жінкам своє найсокровенніше на душі. Такого вголос в інший день навряд чи скажеш.

Я ТВІЙ КОРОЛЬ. ТИ – КОРОЛЕВА!
Чекаєш принца на коні,
Я теж шукаю королеву.
Давай махнем на вихідні
У старовинне місто Лева.
Посеред площ і вуличок,
Де пахнуть кава і кориця,
У світлі ліхтарів, свічок
Усе омріяне здійсниться…
Залізні лати.
На лиці
Блищить опущене забрало…
І вістря списа у руці
Проміння сонця цілувало.
Руків’я довгого меча
Вселяло впевненість і силу.
Червоний плащ спадав з плеча,
Покритий тонким шаром пилу.
Від нетерпіння білий кінь
Кресав підковою по бруку.
Напруга, хвилювання тінь
В кулак стискали мою руку.
Ще мить – і повід відпущу,
І шпори вріжуться у боки.
Подібно до стріли, лечу
Через епохи, через роки.
І погляд відчуваю твій,
А серце б’ється, наче в лева…
Давай потонем в вирі мрій.
Я – твій король. Ти – королева!
Мирослав Вересюк

ДЛЯ МЕНЕ ТИ – ДАРУНОК ДОЛІ
Для мене ти – дарунок долі,
Промінчик сонця і весни.
В житті з’явилась проти волі
І досі ще приходиш в сни.
Приходиш лиш, щоб нагадати
Про ті безмежні почуття,
Що на словах не передати,
Які так змінюють життя.
Чекаю снів, шаленства ночі,
Вдень не живу, лише існую,
Щоб зазирнути в темні очі,
В обіймах біль я свій гамую.
Втрачаю розум, шаленію,
Судомить тіло від напруги.
Від хвилювання полотнію,
Боюсь пробудження наруги.
Від сну прокинутись боюся,
Тебе щоб знову не згубити.
У сні щасливий і сміюся,
Без тебе так нелегко жити.
Мирослав Вересюк

Бажаю вам!
Примружуйте, милі, тихо вії,
Заплющіть на хвилину очі,
Щоби збулись завітні мрії,
Солодкі сни стали пророчі.
Всміхніться! Щастю меж немає,
Земля співає й небозвід.
І ароматом вас вітає
З Жіночим святом первоцвіт!..
Хай стільки, як променів сонця
І в морі янтарних краплин –
Весна вам струмить у віконця
Зізнань від уважних мужчин.
Хай тости заздравні лунають,
В храм віри й добра поведуть,
І вас на руках піднімають
Кохані, що поруч ідуть!
Віталій Шкільнюк

Зоря ти моя довгождана
Вернулася з міста до мене в село
Кохана дружинонька Жанна.
Їй дуже нелегко у місті було,
Зоря ти моя довгожданна!
Зі мною теж важко, бо “принципи” є,
Бувають в житті перекоси.
Працює до втоми, серденько моє,
Сапає, копає і косить.
А ще попере і хлібину спече…
Обох доглядає дівчаток.
Боюся за те, що у місто втече,
Страшенний буде недостаток…
Володимир Джеджула

Ти не пішла від мене…
Ти не пішла від мене –
Ти прийшла.
Але у спогад.
Так незвично все це!
Адже ще вчора ніби тут була –
Я чув, як тихо б’ється в тебе серце.
Як хною пахне голова твоя,
Як по подушці тепло віє подих,
І зайчик сонця біля уст сія,
Як твій звичайний, твій буденний подив…
Ти не пішла від мене.
Ти прийшла.
То я лишився назавжди без тебе…
Леонід Пастушенко

Полонянки
Поруч ти чи десь на віддалі,
Все одно ти – скрізь і скрізь…
Я тебе кохаю віддано
В заметілі сміху й сліз.
Отаку дзвінку й нестриману,
Що гориш, тремтиш, як ртуть.
Сміх та й сміх:
– Бери, бери мене. Я твоя…
– Моя?
– Мабуть?
Кажеш ти, мужчини вітряні,
Ще й колючі терняки.
Чим ті мізки замакітрені,
Чаром сповнені яким?
За спідницями й сідницями,
За веселицями кіс,
Полонянками й царицями
Біжите, як біс навкіс.
Тільки зоряні і зморені
Повертаєтесь до нас…
Та немов у цім повторенні
Ми блукаємо щораз?
Може, й так. Оце-то вольниця,
Це ж на прив’язі, вважай.
І навіщо мед цей солиться?
Душу ріжуть без ножа…
Отаке це водоспадове
Доведе тебе до сліз…
Значить, правда: відьма! Знадила!
Бо чого ж ти – скрізь і скрізь?!
Василь Кобець