Найспритніші та найнахаб­ніші лізли до влади, точніше – до годівниці, щоб побільше вкрасти у пенсіонерів, вій­ськових, інвалідів та простих пересічних громадян. А потім ці гроші перекачали в різні офшорні зони, щоб в певний момент, коли народ обурювався на своїх слуг, змотатися з України до придбаних на «трудові» яхт та палаців на рів’єрах.

Держава продавала стратегічні галузі та підприємства і землю російським олігархам. Мовляв, яка від них небезпека? Вони ж платять і добре доплачують, кому треба. Вже навіть готові були продати «Мотор Січ»…

Чи, скажімо, яка загроза від того, що методично почали вибухати всі великі арсенали з боєприпасами для ЗСУ. Як охороняли їх пенсіонери-вохрівці з наганами зразка 1890-х років в Богданівці, так і в Калинівці була організована охорона.

А народ микався з революціями, плодами яких так і не зміг повноцінно скористатися.

І найстрашніше, як показав час: держава «забила» на власну армію. Попливли «Фаїни» та інші величезні суховантажні кораблі з тисячами танків, гармат та системами ППО в напрямку «третіх» країн з агресивними режимами. Найкраще дісталося «тіпа старшому брату росії».

Приблизно така передісторія, аж до моменту, ко­ли з’ясувалося, «какая разніца». По суті, ми зустрічали ворога в авральному порядку. І на всіх напрямах вже тоді бракувало озброєння, снарядів та набоїв. І так ми знову присіли на цю голку «західних поставок», що знову якось забули про свої власні оборонні заводи.

І пішли великі гроші на плитку, асфальт, ремонти приміщень. Власне, саме туди, де за чиновницькими схемами можливий потужний відкат. Делікатні натяки партнерів на ті товсті обставини наші чиновники-злодії посміхаючись пропустили повз вуха. А коли вже урвався терпець у партнерів і у самих спустошились арсенали, почали наші чиновники чухати потилиці і перекладати з хворої голови на здорову.

Мовляв, не вдався контрнаступ, бо США та НАТО не дали нам вдосталь озброєння. І тоді екскомандувач військами США в Європі генерал-лейтенант у відставці Бен Ходжес не втримався і запитав у влади України: «Панове, давайте говорити по-чесному, а де ж ваші ракети, снаряди, міни та набої? Де ваші заводи з випуску броньованої техніки, кораблів, гармат, мінометів?»

Слава Богу, до багатьох починає доходити, що на викрутасах, секонд-хенді та «подачках бідним родичам» сильної держави нам не побудувати. І що бандитська суспільна модель, в якій влада існує окремо від народу, також не перспективна. І що безкінечне розкрадання всіх народних ресурсів не принесе процвітання Україні.

І замість приємних для вуха «двох-трьох тиж­нів» нарешті почали говорити про роки і мобілізацію всіх ресурсів.

Що ж, чекаємо оборонних заводів від українських олігархів, які десятиліттями наживалися на українцях, спекулюючи газом та електрикою. Від можновладців, котрі нахабно експлуатували бюджети всіх рівнів і забудовували офісними та торговими центрами кожен шматок землі, незаконно виведений з комунальної власності.

За два роки війни, думаю, нарешті всім розвиднілось, що воювати ідуть за країну, справедливу до кожного свого громадянина.

Бо у цього самого громадянина на передку в багнюці і крові уже перезріло запитання: «А за що ж ми воюємо?» Якщо лише за багатство, дітей та родичів нашої злодійкуватої еліти, то навряд чи це додасть більше мотивації Захисникам та Захисницям.

Анатолій Жучинський