Але мене ніхто не слухали навіть відомі дисиденти, – вінничанин Борис Мокін, поділився спогадами, відгукнувшись на публікацію «33-го» про те, як різали наші стратегічні літаки та знищували ядерний потенціал.
Пані Тетяна Редько, не усі, хто у ті роки був при владі, підтримували ідею ядерного і ракетного роззброєння України. Я, будучи народним депутатом УРСР, а потім України з 1990 по 1994 роки публікував на сторінках і “Молоді України”, і “Вечірнього Києва”, і “Независимости”, і “Панорами”, і “Освіти” і “Дзеркала тижня” свої критичні оцінки тодішнім діям влади у цьому напрямку, але ніхто не хотів дослухатись, а коли моя черга підходила виступати від мікрофона у залі засідань Верховної Ради, то той, хто регулював цю процедуру – чи голова, чи заступник, оголошував про завершення часу, відведеного на виступи.
У березні 1994 року за матеріалами публік ацій в ЗМІ я опублікував книгу під назвою: “Чи те ми робимо?” приведу лише одну коротку цитату зі сторінки 15 цієї книги: “В військовій політиці Президента я не згоден з повним ядерним роззброєнням. Адже в ядерну зброю вкладено інтелект вчених, великі кошти – і це тепер віддається за похвалу із уст західних лідерів.
Але ж коли ми роззброїмось, то станемо для них не цікавими. До того ж, маючи атомні електростанції, ми можемо в майбутньому стати об’єктом атомного шантажу з боку сусідів, котрі мають до нас територіальні претензії.
І саме наявність ядерної зброї захистить нас якнайкраще від територіальних посягань та атомного шантажу з боку сусідів, політичні процеси в яких підуть не демократичним шляхом” – вперше цю фразу я висловив у публікації від 22 серпня 1992 року, коли ще була можливість зупинити процес ядерного роззброєння. І до Президента Кравчука я цю свою точку зору довів, але ні він, ні навіть наші провідні дисиденти не захотіли мене почути.
І навіть після виходу уже цієї книги і передачі її в бібліотеку Верховної Ради до моїх побоювань ніхто не прислухався. А у цій моїй книзі багато сторінок присвячено ракетно-ядерній проблемі і пагубності для України повного ядерного роззброєння. Але і ті, що хотіли політичної слави, і ті, що розраховували на ордени, і ті , що хотіли дістатись до легких грошей з-за кордону, на мої попередження реагувати не бажали.
