Охо-хо-о чи ах-ах…
Х-ха!
А чому це нема Дня чи свята
українського БАНЯКА, га?
Чи він також не український,
А занесено-чужинський?

Не занесений… В кожного народу свої баняки. Із глини – гончарні, і з металу (важчі та легші) – чавунні та алюмінієві. Он під Вороновицею, за Чавульським, на Вінниччині, навіть було (є) вже невеличке поселення (де виливали баняки), що в народі називалося Банячками.
Та те коли було? А не так і давно, «крутилося… оте кіно».
Горщики глиняно-керамічні, як і посуд, випалений з глини, (настільний – розмальований, облитий зверху по обробці міцною спеціальною оливою – в оселях, де розкошували печі, уживалися із усякого розміру (від найменших до величезних) БАНЯКАМИ.

Ц е вам (нам) – не «ночниє горшкі, під зад», прідуманниє іщо ранєє… десь, на чужині. І те – таки було затребуване панами і до них наближеними. Та «утвар» в Україні, в простіших поселеннях, де стільки землі довкола і насаджень усіляких, які піддобрювати й піддобрювати, та й особисто б! – не те, щоби не поширювалася, а якось не викарячувалася на люди… Не до золотих та й посріблених «ночних горшков» було… Правда, вже пізніше, при радянщині – культура таки повалила… і вверх. От і для дитячих садочків (для діточок) налагодили випуск емальованих горшків, таких собі каструльок ( часто біленьких з квіточкою чи яким звірятком-картинкою збоку) з однією ручкою та кришкою, в які б дітки справляли нужду в спальнях, в приміщенні, не вибігаючи в надвірну вбиральню-туалет.
Купували такі «нічні вази» вже й усі, коли ті (при повсюдному дефіциті всього) з’явилися у продажу. Отак і дітей привчали до культури і зручно ж. Правда й казуси траплялися. Повезла показна Меланка, старша вже роками сусідка по кутку, в отакому новенькому горшку (каструльці) сметану на ринок продавати. Не могла втямити, чому її, виставлений на продаж добротний харч, та й минають міщани, а чимало й посміхаються, дивлячись то на неї, то на гарненького горшка-каструльку… з однією ручкою. Добрі люди підказали, що та «красота» не для сметани… А хтось і прочихвостив слівцем: «…що, дамо, онуки повиростали вже… Помила – і на базар торгувати … сметаною?
Казуси і дійсність у змінах.
Всякозміни… Культура… Культура побуту…
А оті ж метало-баняки, різних розмірів-величини, виручали все ж то частіше сільських господарів, що мали чимале господарство. В менших за розмірами банячках – собі, для сім’ї, харчі готували в печі. А до тих баняків – потрібні ж та й різні за об’ємом рогачі. Кілька таких рогачів: менші і ширші були і в нас, біля печі.
Далі – масово вироблялися уже литі чугунці плити з шальками, які можна було почергово зняти під потрібний об’єм-розмір низу баняка І вже не печі стали головними, а надвірні, муровані під піч – нехитрі споруди: в ряд, до верху – цегла, скріплена глино- чи болотяно-полововим густим замісом-сумішшю, зверху – чугунка плита і… підставляй дрівця. Вари-куховар… І на природі! Хай варяться баняки – будуть ситі козаки!
Хтось, подібну «плиту» уже з димарем, дверцятами для вкидання дров, хвірткою-піддувалом, побілену білою чи рудою глиною влаштовував під навісом, щоби дощі чи слякоть не роз’їдали глини. От де банякам була розкіш!
Було й казали хазяйки, що не встигали по господарству поратися, а їм не було підмоги в тому: «Ой біжу додому, бо ще баняки не варені».
День українського баняка, га? Минув?
Знову, зовсім не так давно, в час метало-буму, коли вишуковувалося усе, не очима лише, а й металошукачами, «підприємливі» збирачі металолому повизбирували, як ті лаківки-гриби, усі баняки по селах… В кого висів той баняк чи кілька при дворі на штахетах чи на спеціально обладнаних для того подвірних «меблях» – усе прибрали до рук. А горщики – глиняні ж – рідко де зосталися, бо… побили з пасії чи з «великого» розуму: не метал же оте…

А БАНЯК – то БАНЯК,
коли наповнений смакотою…
А пустий –
влупиш по ньому,
по пустому.
А він –дзеень…
Бо БАНЯК!

Не цураймося свого чи корисного,
привнесеного
того
в нашу культуру,
Що робить наш побут зручним.
Хай би здоровилося!

Олена Вітенко, «Руданському всміхається нове тисячоліття»