Чоловік пішов на фронт рядовим солдатом. Пішов із своїм необстріляним підрозділом під Бахмут у найгарячіший для ЗСУ час. Зранений, але не скорений, він до останнього подиху нищив ворога і віддав своє життя за Україну.

І з того моменту розпочалася історія відчайдушної боротьби солдатської вдови Оксани Кобилянської, яка на той час працювала медсестрою у Вінницькому пологовому будинку №2. І во­на, здається, не менш драматична, ніж армійські будні.

Спочатку згорьована жінка пройшлась по всіх інстанціях, щоб повернути тіло загиблого чоловіка. Потім захотіла дізнатись правду про його останній бій… А коли дізналась, то, як любляча дружина, з поваги до загиблого чоловіка та батька її дітей заприсягла домогтись справедливого вшанування його мужності та відваги, його патріотизму та щирого бажання захистити свою країну.

Якщо колись буде написана правдива хроніка цієї страшної безпричинної війни, то доля Андрієвої 9 роти 110 бригади буде названа однією із найтрагічніших. Контужені, фактично кинуті на загибель, без артпідтримки, військової техніки, з автоматами проти танків бійці підрозділу збунтувались. Не було навіть наказу на відправлення в зону бойових дій. Нашвидкуруч сформована бригада, без належної підготовки, злагодження, технічних засобів виявилась дуже вразливою «на нулі». Багато бійців загинуло. Ця драматична історія тоді потрапила в соцмережі. І дехто з військовослужбовців відмовився знову йти на позиції.

Але тільки не Андрій Кобилянський. Він по життю був дуже відповідальною людиною. 20 років пропрацював в органах прокуратури Вінниччини. Йому не потрібно було двічі пояснювати, що ситуація критична: ворог тисне і суне вглиб нашої території, його за всяку ціну треба затримати. 9 квітня полковник прокуратури Кобилянський, рядовий ЗСУ, без бойової машини піхоти з побратимами зайняли позиції в Новобахмутівці і тримали оборону. 19 квітня він востаннє зателефонував Оксані і, як завжди, сказав, що все нормально.

– Про подальшу долю мого чоловіка мені вдалось дещо дізнатися аж 28 квітня, — розповідає Оксана Кобилянська. — Повідомила дружина товариша, з яким він служив і був у той день на позиціях. Вона мені сказала, що 21. 04. 2022 року наших хлопців обстріляла ворожа артилерія і Андрій загинув. Їй про це розповів побратим чоловіка Богдан Антоненко. Але він сам особисто не бачив тіла. Про це йому сказав військовослужбовець Іван Михайлюк. І додав, що від підрозділу майже нічого не залишилось. Мій відчай тоді ще якось вгамовувався надією. А раптом це якийсь зіпсований телефон. Хотілося вірити, що Андрій не загинув.

На жаль, все виявилось страшною правдою. А що з тілом, де воно? Старший радник юстиції Андрій Георгійович Кобилянський прибув «на щиті» у Вінницю в кінці травня минулого року. Оксана пригадує, що мало не зомліла, коли побачила чоловіка в труні:

– Просто мумія, без обох ніг, понівечений, ми з молодшим сином Данилком його не впізнали. Зробили аналіз ДНК, який на 96,6% підтвердив, що це тіло Андрія. Чоловік народився в Гайсині, але довгий час проживав з батьками в Жмеринці. Його мама захотіла, щоб він був там похований.

Висновку ВЛК про причину смерті Андрія Оксана добивалася аж вісім місяців. Прислали його у вересні. Тим часом жодної копійки компенсацій родина не отримала. Хоча Андрій був годувальником. Жінці доводиться судитися з Пенсійним фондом за законне право 15-річного молодшого сина на батьківську пенсію до повноліт­тя.

– Хоча, насправ­ді, справа не в грошах. Мені більше не потрібно, ніж гарантувала держава, коли забрала мого Андрія у те пекло війни. Мені дуже болить через інше. Дивлюся, як вручають під час війни державні нагороди артистам, якимось дівчатам, ніби розвідницям, і просто розривається серце. Полковник, старший радник юстиції Андрій Кобилянський загинув страшною смертю, захищаючи Батьківщину.

Він без вагань пішов на фронт рядовим солдатом. І віддав у 46 років найдорожче, що в нього було, — своє життя. Хіба це не варте належної відзнаки державою його патріотизму? Хіба багато з Вінниччини пішло на фронт прокурорів такого рангу?

Я переконана, що його державницька позиція гідна. Хоча чомусь місцеві чиновники мене не підтримали. А прості люди порадили не здаватися, добиватися справедливості. Моя знайома з Городківки, мама бійця ЗСУ Оксана Мадонова-Пушкар допомогла зі зверненням до Генштабу. І згодом мені зателефонували з 110 бригади, щоб я надала чоловікові документи. Сказали, що мого Андрія мають представити до державної нагороди. Молила Бога, щоб це трапилось. Він заслужив такої шани. І ще дякую Господу за 25 років, які ми прожили разом. Він був добрим чоловіком, гарним батьком, вдячним сином, — розповіла мені Оксана.

Все бачить Всевишній. І завжди стає на бік справедливості. Нещодавно Указом Президента України рядового Кобилянського Андрія Георгійовича нагороджено орденом «За мужність». Посмертно. Нагороду вручили у Вінницькій ОВА.

– Мені здається, що це найменше, що я та добрі люди змогли зробити для мого Андрія. Він гідний нагороди. Так само, як і всі полеглі Захисники та Захисниці незалежної України. Якби могла, то кожного з них нагородила б найвищою нагородою у державі. Бо вони всі Герої України. Я не пропускаю повз свою увагу жодну петицію про вшанування загиблого воїна. Підписуюсь, бо знаю, який це біль — втратити найдорожчу людину, яку теж любили, тішились спільним успіхам і переживали разом невдачі. І яка вже більше ніколи не повернеться… Вічна їм пам’ять.

Разом із Оксаною Кобилянською Ордени «За мужність ІІІ ступеня» отримали родичі ще одинадцяти загиблих Героїв-вінничан:

• старшого сержанта ВАРЛАКОВА Володимира Івановича;
• солдата ГОНЧАРА Миколу Сергійовича;
• солдата ГОРОБЦЯ Юрія Володимировича;
• сержанта ГРИГОРЧУКА Олександра Борисовича;
• старшого солдата КОЛОМІЙЦЯ Олександра Валентиновича;
• штаб-сержанта КОНОНЕНКА Юрія Івановича;
• солдата КРУЦЮКА Івана Віталійовича;
• солдата МЕЛЬНИКА Віталія Михайловича;
• старшого солдата НЕПІЙКА Віталія Васильовича;
• солдата ПОГОРІЛОГО Віктора Петровича;
• сержанта СТАСЮКА Віктора Миколайовича.

Анатолій Жучинський