У таку ж воєнну зиму більше 100 років тому, під час проголошення незалежної України, Вінниця тричі була столицею України

Я стою біля пам’ятника Петлюрі у Вінниці. Він виготовлений за його фото, зробленим у Кам’янці–Подільському скульптором В. Оврахом та його синами. Тут тричі була столиця України за Петлюри. Недалеко готель «Савой», де був державний центр УНР. І очолював його очільник Січових стрільців, журналіст і громадський діяч отаман Симон (Семен) Петлюра.

Петлюра оголосив війну росії

Тільки він, прийшовши до влади, наважився оголосити червоній росії війну 16 січня, поспіхом формував Українську Армію, бо його попередники, як теперішні наші, хотіли «заглядати в очі ворогу і домовлятись». Червона армія невдовзі захопила Київ. Тому у Вінниці із 2 лютого по 6 березня, а потім ще двічі була столиця незалежної України.

Ось балкон, звідки виступав Петлюра, Головний Отаман УНР, Преображенський собор, де молився. В краєзнавчому музеї – той знаменитий стіл, за яким працював Отаман, і піаніно… Йду я до Спілки журналістів, яку очолює в області Василь Паламарчук. Заслужений журналіст України з величезним стажем. Але мало хто знає, що саме його дід Хома був у Петлюри старшим писарем та скабником.

Готель «Савой» у Вінниці. Саме тут розміщувався уряд отамана Петлюри. Тепер Вінницький апеляційний адміністративний суд, який обслуговує чотири області центру України

Тому про ті часи він знає, як ніхто – з перших вуст.

Ще тоді Ленін визначив Петлюру, Отамана української незалежності, як найнебезпечнішого ворога.

– Денікіни, Юденичі (тільки вдумайтесь — генерали армії росімперії) нам не страшні. Нам, більшовикам, страшний лише один лідер, Петлюра. Програма його (про незалежність України – ред.) найнебезпечніша для нас. Доки житиме Петлюра, доти не закінчиться рух проти нас. Тому Петлюру необхідно вбити. Доручаю це Сталіну і Дзержинському.

Зрозуміло, що комуністи протягом століття червоного терору діяли не лише жорстоко, вбиваючи українських лідерів. Вони ще й плямували їх перед народом та світом пропагандистськими ярликами. Так Бандера став «нацистом, пособником фашистів», Петлюра — «жидоненависником», організатором погромів євреїв. А вбили обох однаково — через агентів НКВС. Тільки Петлюру в Парижі, а Бандеру у Мюнхені.

Як бачите – все у них нове-старе.

Діда Хому зробили ворогом народу

У той час як Петлюра після розгрому військ УНР жив до вбивства у Парижі у вимушеній еміграції, його казначей і писар Хома Фіть повернувся у рідне село Митинці, що у Хмільницькому районі. Мав ще соратників Петра Бойка та Івана Лися.

Радянська влада тоді обіцяла всім мирне життя і амністію. Бо ж мало кого куди вітри революції заносили.

«Але дідусь мало в це вірив. Тому загітував дружину із дітьми виїхати на Далекий Схід. Тоді багато хто так переховувався. Туди і виїхали. Але бабуся дуже скучала за рідним Поділлям. Тому зірвалась та й повернулась на Хмільниччину. Дід Хома не міг довго без родини. Тому повернувся і він.

І це коштувало йому життя…» — ділиться Василь Паламарчук.

— Я детально ознайомився з його «справою». Написав книгу про це «Босоніж по траві». «Діло» шив дідові Хомі слідчий Вінницького НКВС Вітюк. Наводив там слова нібито його односельця Федора Ковида. Він свідчив, що дід Хома агітував селян не вступати до червоного війська. Що коли служив старшим писарем і скарбником у Петлюри, то привіз додому багато золота та зброї. Заховав це все разом із Бойком Петром та Іваном Лисем, з якими дружив і служив. Ще свідчив про те, що Фіть агітував за те, щоб не вступали селяни до колгоспу. І що скоро прийдуть німці, то «більшовикам» кінець…

Того золота та зброї, зрозуміло, ніхто не знайшов, — продовжує розповідь Василь Паламарчук.

– Ми лише із сестрою Майєю Лилик, директором школи, жартували, що якщо знайдемо ті закопані дідові скарби, то по­ділимось.

Жодних доказів у справі. Лише за те, що любив Україну, мій дід Хома Фіть отримав розстрільну статтю. Так постановила трійка енкеведистів. Візував начальник відділу НКВС Перепеляк. У справі повідомлялось, що 15 травня 1938 року вирок був «приведен к исполнению».

Але мама пішла якось на базар до сусіднього села. Там зустріла репресованого директора школи. Він разом із дідом сидів у Вінницькій тюрмі. Той розповів, що діда навіть ніхто не розстрілював. Годували там спеціально гнилими оселедцями. І не давали води. Хворобливі арештовані самі помирали.

Ось в якомусь із кагатів, що у центральному парку м. Вінниці, тіло старшого писаря та скарбника Української Народної Республіки і залили бетоном та поставили каруселі чи кімнати сміху… Смійтеся, мовляв… Веселіться, хохли, на кістках своїх батьків і дідів, матерів. І забувайте, якого ви роду.

Далі – гоніння всіх. Кому що доведеш – сім’я ворога народу. А дід — «соратник зачинщика єврейських погромів». Хоча ж все навпаки. Петлюра якраз їх забороняв. Тому одразу маму, доньку діда Хоми, всіх родичів позвільняли з роботи. Так ми стали петлюрівцями, ненависними радянській владі.

А в час війни дружина діда, Ликера, врятувала від розстрілу двох єврейських дівчат, переховуючи в погребі. А в цей час у хаті у них жили німецькі офіцери. Уявіть що перенесла бабуся. Я пам’ятаю, як одна із врятованих дівчат — Соня із Сальниці — вже після війни приїздила до нас і дякувала за порятунок. Але батько, незважаючи, що учасник війни, був репресований за «колоски». Бо страшний голод був і після війни. Зісланий відбувати 10 років покарання туди ж, куди і його «розкуркулений батько», — до Красноярська.

Вже у 57-му році, коли родина домоглась реабілітації Хоми Фітя, ми дізнались, що чоловік, на основі свідчень якого дідові присудили розстріл, повідомив, що він такого ніколи не казав.

Де те золото, яке приписали Хомі Фітю?

Діда не лише розстріляли, присудили конфіскувати все майно з хати. Забрали навіть його чоботи та кожуха.

Отож, коли реабілітували, все конфісковане оцінили і повернули якусь символічну суму.

До сьогодні перед очима картина в саду. Туди бабуся наша, його дружина, зібрала нас, онуків, і давала кожному по 3 рублі. Ми раділи… Але важко уявити собі, що відчувала жінка, отримуючи їх за речі закатованого чоловіка. Лише за те, що хотів бути незалежним українцем.

«У мене і батько Микола, і мати Марія були дітьми репресованих, так звані «діти ворогів народу». А вже після батька — я. А це ж було клеймо на все життя. Але ця українська сім’я виростила семеро дітей. Якось ми поїхали із братом Віктором, він полковник-правоохоронець у відставці. Зайшли до прокурора Хмельницької області, де «розкуркулили» діда і засудили безневинно батька Миколу. Але на наше прохання розпочати розгляд справи, щоб реабілітувати батька, він відповів: «То тоді треба реабілітовувати пів України». Таку красномовну відмову ми отримали» — розповідає онук скарбника і старшого писаря Петлюри.

Пам’ятник С. Петлюрі у Вінниці

Ось так половина України гуляла поряд з тюрмами ГУЛАГів, де розстрілювали іншу половину співвітчизників. Їла морозиво в парках і містах, де були закатані а асфальт приховані могили їхніх сусідів і навіть братів та батьків. Катались на гойдалках, встановлених на забетонованих могилах розстріляних репресованих. І такий пекельний сценарій писався і тоді у Кремлі.

Як бачите, його просто повторили, як по нотах, онуки і діти тих катів. А підтримало насєлєніє імперців, яких віками підігрівали страшною пропагандистською ненавистю до петлюрівців і бандерівців, тобто українців, яких найбільше боялись їхні вожді-чекісти. Від Леніна до Сталіна. Путін – їхній викормиш.

Двоє синів та онуки – на фронті

Тому знову бій за волю. На цей раз навіть не за сценарієм книги. А за реальністю. В ЗСУ за Україну воюють правнуки петлюрівця Хоми Фітя і діти Василя Паламарчука Ігор та Юрій, онук Вадим. Віктора Паламарчука онук Влад.

Ігоря Паламарчука багато хто знав у Вінниці. А потім у Києві, як відомого художника. Але правнук петлюрівця в перші дні війни записався добровольцем в Легіон Свободи. Визволяв Київську область. Ірпінь, Буча... Не надходило тижнями вісток. Бойове завдання заради України цього вимагало… І добавляло рубців на батьковому серці…

Ігор Паламарчук із Віталієм Кличком зустрілись на передовій

Вже майже два роки Ігор Паламарчук із Легіоном Свободи на Донеччині тримає фронт. «На нулі» бував вже не раз-не два, десятки. Про нього зняли не один фільм. Дивишся їх і розумієш – душа художника особливо реагує на воєнну дійсність, пережите. Тепер він вже не лише журналіст, художник, воїн, але й філософ. Дай Боже йому описати побачене в мирний час.

Інший син Заслуженого журналіста і голови НСЖУ Василя Паламарчука Юрій воює на Півдні. Визволяв Херсон. Був поранений. Госпіталь. І знову фронт. Він з нашої подільської 59-ки. А як вона нищить ворога – бачимо з відеоповідомлень.

Не відстає від дядьків і онук. З міркувань безпеки ми не розписуємо детально, де і як зараз приймають бій за Україну та її народ найрідніші хлопці Василя Паламарчука.

А як Василь Миколайович  та його дружина Ніна чекають дітей та онуків з фронту, моляться за них, знає чи не половина України, хто так само споряджав і ще споряджатиме на фронт власних дітей.

Сини та онук Заслуженого журналіста України Василя Паламарчука його гордість. Вони на фронті добивають рашистську нечисть, яку не добив їхній дід Хома Фіть

Ось таке «золото» у спадок отримав Василь Паламарчук, його брат Віктор, інші із онуків і правнуків цих петлюрівців.. Бо пройдуть віки і тисячоліття, але це золоте покоління українців, які згуртувались, зібрали силу в кулак і неймовірною ціною таки здобули незалежність України, буде вписане золотими літерами в її історію. «Воля або смерть, Перемога або смерть», — наче відлунюються гасла наших козаків та отаманів у серцях українців. Як і пророчі слова Петлюри: «Нам не так страшні московські воші, як доморощені гниди»… Так, тепер це Гринкевичі, прокурорські та міністерські «щурі», тихі ждуни і «любітєлі руского міра». Але Сонце України завдяки ось таким родинам українців-патріотів зійшло!

Значить, Московія має бути зруйнована! І душі замордованих дідів і прадідів, отаманів, гетьманів і характерників із ярликами «ворогів народу» та «розкуркулених», голодоморами і війнами безглуздими понищених, рабською працею «зведених у могилу», ярликами таврованих, холуями оббріханих нарешті «упокояться з миром». Бо ми таки святкуватимемо Перемогу над їхніми катами і «отприсками». Дай Боже!

Тетяна Редько