Перший раз виборці вис­ло­ви­ли йому довіру представляти їх права в 2006-2010 роках. Потім здобув перемогу на виборах в 2015 та в 2020 роках відповідно. Це відповіді на за­питання виборців і щира розмова про най­бо­лю­чі­ше.

– Свою депутатську діяльність веду у двох напрямках: безпосередня робота у раді та в окрузі. Пам’ятаю перші дні війни, коли багато жителів району зверталися за допомогою. Допомагав чим міг і цивільним, і військовим. І зараз допомагаю.

Протягом року не пропустив жодної сесії облради, відвідав всі засідання постійної комісії, членом якої є. Як депутат, неодноразово звертався до Президента України, Верховної Ради та Кабміну щодо доведення мінімальних пенсій до рівня не нижче прожиткового мінімуму. Адже навіть важко уявити, як можна прожити на 2589 грн в місяць. Вимагаю від нардепів проводити ефективні реформи, спрямовані на підвищення рівня життя українців. Від прожиткового мінімуму залежить добробут громадян та забезпечення їм нормальних умов життя. Але не все в моїх силах. З часу повномасштабного вторгнення можливості обласної Ради обмежені, що стосується прийняття та розподілу бюджету та обласних програм. Законодавець віддав повноваження військовій адміністрації. В цьому напрямку відповідальність лежить на них.

– У цій каденції Ви входите до комісії з питань правової політики, регламенту, депутатської діяльності та етики. Які її повноваження?

– Це контроль за виконанням рішень Ради з питань правової політики регіону, дотримання демократичних принципів, захисту свобод, забезпечення тендерної рівності, доступу до публічної інформації, комунікації з населенням і засобами масової інформації, дотримання норм депутатської етики і регулювання депутатської діяльності, у межах повноважень Ради та компетенції комісії. Також це вивчення потреб територіальної громади, участь у їхньому вирішенні. Наша комісія здійснює контроль за дотриманням і реалізацією Конституції України, законів та нормативно-правових актів, аналізує реалізацію антикорупційного законодавства, контролює дотримання Регламенту обласної Ради та багато іншого.

– Ви вникаєте в роботу органів місцевого самоврядування?

– Звісно. З одного боку громади багато роблять, щоб втримати «внутрішній фронт» , збалансувати місцеві бюджети та знайти точки росту. Також багато депутатів місцевих рад з перших днів війни почали допомагати ЗСУ, займалися волонтерством, були у складі територіальної оборони. Дякую своїм порядним колегам. Таких більше.

Але є й такі, що живуть за принципом: «Кому війна, а кому мати рідна». Поки одні зазнають втрат, віддаючи своє здоров’я та життя, продовжують допомагати своїй країні, інші шукають спосіб заробити. Дехто за ці роки вже розглядає доходи місцевого бюджету як власні. Відкати, закупівлі по спрощеній процедурі, різного роду схеми вимивання коштів з місцевих бюджетів та «договорняки» і тд. В багатьох громадах великий відсоток бюджету йде лише на зарплати та утримання. Подивіться декларації, в деяких керівників на місяць заробітна плата становить 80-120 тис.грн, в заступників 45-50 тис.грн. А пенсія в простого пенсіонера до 3000 гривень. І при цьому свідомі люди сьогодні останнє віддають, збираючи допомогу для наших військових.

Тому хочу звернутися до всіх представників місцевої влади на місцях: люди мають відчувати, що ресурси бюджетів використовуються справедливо і правильно. Бруківка, прикрашання сіл, селищ та міст, фонтани — почекають. Спочатку — перемога. І нарешті ми повинні розуміти та дослухатися до наших захисників та захисниць, які вбачають в витрачанні коштів на другорядні ремонти зраду сил оборони та пам’яті тих, хто загинув, захищаючи нашу державу. Попри все на першому плані — це збереження нашої незалежності, питання національної безпеки і оборони, а «квіточки» та «бруківка» будуть після закінчення війни, коли буде мир та перемога.

Під час війни повинен розвиватися бізнес, який створює робочі місця та платить податки. Це повинні розуміти керівники громад, а не чекати, коли держава профінансує дотацію чи субвенції. Вже сьогодні необхідно працювати над розробкою плану розвитку територій, визначати «точки росту».

– Чи багато депутатів пі­шло боронити рідну землю, чи допомагаєте військовим?

– Перш за все про мою родину: мій син мобілізований, племінники — мобілізовані, близькі родичі також мобілізовані. Тому я, як ніхто, розумію, які потреби в наших воїнів. Допомагав, допомагаю та буду допомагати до нашої перемоги. Але чи багато дітей депутатів там? Дітей голів громад? Задайте собі це запитання. Ховають від мобілізації або роблять «слабими». Очевидно це на прикладі Тростянецької територіальної громади. І ще ходять щось розказують, сльози «крокодилячі» проливають. Просто наболіло вже. Напевно багато хто з керівників забув, що в країні іде війна! І нам багато ще потрібно зробити, щоб був мир та перемога. Поважаю своїх колег, які долучились до війська. Насправді їх небагато.

Ми з родиною займаємось волонтерством ще з літа 2014 року, коли після анексії Криму агресор розпалив війну на Донбасі. Та допомога була необхідною, бо наша армія, зведена тодішніми правителями нанівець, розпочинала свою історію практично з нуля. Тоді дуже допоміг український народ, частинкою якого є і моя сім’я. Вона допомагала коштами та всіма необхідними ресурсами… Я сам багато разів побував на фронті у Попасній, Талаківці, Гнутовому, Авдіївці, Мар’їнці, Красногорівці, Золотому, Станиці Луганській…

А з перших днів повномасштабного вторгнення росії знову включився в допомогу ЗСУ. Помагали будувати блокпости. Передавали бійцям медичні препарати. Допомагали коштами на купівлю тепловізорів, бронежилетів, касок, ремонт автомобілів. Тому для мене «ди­ко», коли окремі, доволі багаті люди й керівники, відмовляють нашим військовим та волонтерам у пальному, запчастинах, фінансовій підтримці.

Василь Снігур