Крутило і дощило надворі.
Архангел Михаїл сидів в полоні.
Стогнало небо другий рік
І розродилось зграєю “Цирконів”.

Здійнявся вгору попіл-пил,
Як вітер степовий повіяв.
Осліпли тисячі світил
Від сліз та суму в безнадії.

Сміялась кровожерлива москва,
Здригалися холодні хмари.
А ми вклякали у церквах:
“За що така нам Божа кара?”

Ми підставляли під плече – плече.
І відчували – розірвем, мов паляницю,
Заброду, що прийшов з мечем.
Та затискали в кулаки правиці.

За кожне місто, спалене село,
За прочерки у сотнях пустографів
Ми рвали, як бур”ян, смердючу плоть
Новітніх агресивних голіафів…

Коли розвиднілось, ми виплюнули біль,
Зригнули злості цілі ріки,
Застигли, задубіли у журбі
За побратимами, які пішли навіки.

Ми б мовчки так сиділи ніч і день,
Якби не било, попри бронік, в груди:
Що зачекались вже, коли прийдем,
Що ми звичайні мирні люди.

Анатолій Жучинський