Простих у нашому розумінні — це бідних чи не дуже заможних. Не те що ледачих чи бездарних. А просто позбавлених олігархічною дійсністю можливості отримати справедливу винагороду за свою роботу. Власне, це і змусило мільйони українських заробітчан податися ще далеко до війни в Європу. Бо там цінується людська праця.

Тепер це зрозуміли і ті мільйони, яких війна змусила поневірятися світами. І яких Україна сподівається повернути. Це те, що на виду. І про що прийнято говорити. Але є ще інший пласт нашої воєнної дійсності, який ніби перебуває трохи в тіні. Це заможні українці призовного віку, військовозобов’язані, котрі попри заборону таки виїхали і продовжують виїжджати до Європи.

Про те, як їм вдалось виїхати, могли б розповісти окремі воєнкоми, голови ВЛК та інші великі начальники, в тому числі і нардепи, що мають доступ до систем типу «Шлях» і т.д. Іншими словами, тут уже іде все за класичним принципом, описаним вгорі. До речі, якщо вірити Євростату, йдеться про 800 тисяч українських чоловіків. Певно, разом із тими, що виїхали до війни.

І виходить так, що одних (трудяг-простяків, які не мають дуже багато грошей) на кордоні ловлять зі стріляниною і пакують у кайданки. А інших на «Майбахах» під «козирьок» пропускають «волонтерити» в Європу. Бо вони сини дуже багатого нардепа чи високопоставленого папіка, який має доступ до дозвільних зловживань.

Певно, тому і збирається по 40 простих дядьків і намагаються гуртом перейти кордон десь у Закарпатті чи на Вінниччині. Бо в цій ситуації вони відчувають себе «гарматним м’ясом». Добре, що на цей раз вони пішли без зброї. Тому і жінки на Франківщині «воюють» із ТЦК. А як їм бути, коли в селі вже немає кому покійника з хати винести?

А тим часом вже навіть європарламентарі обурюються поведінкою деяких «біженців» з України. Вони роз’їжджають Австрією та іншими країнами на автомобілях вартістю понад 150 тисяч євро. Їх складно вважати такими, що потребують захисту. Зрозуміло, що вони потребували лише захисту від виконання свого громадянського обов’язку та участі у війні і успішно його купили в Україні. І купили у тих, хто, в першу чергу, мав би дбати про справедливість та безпеку українського народу. Але для них війна дійсно стала рідною мамою.

Без коливань вони у будь-який момент звідси злиняють з валізами єврів та доларів і безбідно житимуть на французькій Рів’єрі, чи у Відні, куди уже перевезли свої родини.

Що тут можна заперечити депутату Європарламенту від Австрії Харальду Вілімські:

«Ми всі бачимо автомобілі Maybach, Q7, Q8, Mercedes G-класу, які проїжджають Віднем. Коли бачу ці автомобілі в ціновому діапазоні від 250 тисяч євро і вище на українських номерах, то думаю про себе, що це не та звичайна людина, яка потребує захисту».

І такі військово-політичні контрасти мимоволі впливають на ставлення Європи до українських біженців похилого віку, жінок, хворих. Зрештою, змінюється ставлення до країни в цілому.

Це ж не лише один Вілімські так думає: «Ми зараз закачуємо в Україну ще 50 мільярдів за рішенням Ради ЄС. Знаючи, що Україна є однією з найбільш корумпованих країн і що олігархи користуються цією допомогою».

Чия це відповідальність, що маємо таку репутацію? Чому досі Україна існує у двох не залежних один від одного вимірах: в одному війна, горе, тисячі смертей справжніх патріотів-захисників своєї країни, а в іншому «заброньовані» покидьки, що продовжуть розкрадати бюджет, знекровлюючи нашу армію та країну?

Хіба не через це нині лише кожен четвертий європеєць згоден збільшити прийом українських біженців? А натомість зростає число тих, хто виступає проти збільшення постачання важкого озброєння для ЗСУ. І знижується готовність до розширення гуманітарної допомоги.

Навіть попри косметичну відставку окремих неключових у владі фігур і спробу переформатувати військо, що найбільше потребує не нових начальників, а зброї, на квітень-травень західні аналітики прогнозують політичну кризу в Україні.

Якраз під час дуже активної фази бойових дій, коли знадобиться регулярне поповнення військових підрозділів на передку. І уже очевидно, що без прозорого і справедливого закону про мобілізацію та чіткої перспективи закінчення війни можемо втягнутися у жорсткий соціальний конфлікт. А у що він переросте і на чиєму боці буде народ — невідомо.

Тим часом на Вінниччину знову за тиждень на щиті доправили 30 наших захисників: трактористів, будівельників, фермерів, водіїв, робітників... Це лише ті, про кого стало відомо.

А хто ж буде працювати, щоб забезпечити армію? Як показує життя, люди вже жорстко вимагають рівної відповідальності за долю країни від абсолютно кожного військовозобов’язаного громадянина України, незалежно від займаної посади та кількості мільйонів чи мільярдів на його рахунках.

Виходить, що низи так вже не хочуть. Залишається остаточно переконатися, чого насправді хочуть верхи. Десь про таке вже говорили...

Анатолій Жучинський