Але про війну цьому атовцю із Могилева-Подільського нагадують не лише старі рани та контузії, а перш за все, дзвінки із військової прокуратури. Адже справа про масове дезертирство більше 70-ти бійців та вихід із передової солдатів 9-го БАТа досі розслідується… Чому ж подолянину Валерію Цуркану замість Зірки Героя за спалений танк слідчі хочуть прислати повістку? Народний герой розповів свою версію тих подій.
– Ти сам пішов у АТО чи тоді всіх брали?
– Тричі ходив до військкомату, бо вже не міг сидіти вдома… З 10-го червня 2014-го ми охороняли український кордон біля Новоазовська, і згодом в серпні через нього поперли росіяни. Коли АТО і зачистка Донбасу мали б закінчитись перемогою, — розповів Валерій Цуркан, ветеран АТО із Могилева-Подільського. – Служив у 9-му батальйоні як прикордонник, бо нас тоді прикомандирували до місцевого загону в селі Ковському. Ніколи не забуду, як напередодні Дня Незалежності, 23-го серпня, росіяни побили-попалили спостережні вишки на кордоні… Як від прямого потрапляння снаряду загинув наш молодий хлопець – 22-річний земляк із Жмеринки. І 25-го, коли вся Україна ще святкувала, ми прийняли той бій і спалили російський танчик…
– Можеш згадати детально той день?
– Командир сказав, що на нас йде «броня»… Розставив по позиціях і наказав чекати. Коли танк пішов на заставу, я побіг до нього збоку… І почав бити в борт з РПГ-7. Стріляв двічі та точно влучив повторним пострілом… Паралельно ще два бійці від застави стріляли і попали в цей танк із «Мухи» та РПГ… Так ми його завалили і спалили! І БМП супроводу також вдалось зупинити вогнем нашим хлопцям… Але кордон ми не втримали – сили були явно нерівні!
– Вас якось нагородили за танк?
– Тоді було не до нагород, коли на Україну відкрито поперла Росія… Коли вбитих і розірваних на шматки хлопців рахували на сотні. Мінських домовленостей ще не було! А була кривава м’ясорубка, і ми в ній – прості хлопці із села та міста, які не думали, що йдемо на таке… Подання від командира на нас буцімто було, але воно десь загубилось, і досі про це нічого не чути…
– Чому тебе і побратимів досі шукають повістками до військової прокуратури?
– Вже 27-го серпня в 14-му після всіх цих подій я втратив свідомість прямо в строю після контузії… І мене з «передка» спершу вивезли до шпиталю в Черкаське, потім у Вінницю і Київ на лікування. Водночас всі пам’ятають ситуацію із хлопцями з 9-го БАТа, які тоді після російських «Градів» покинули передову… Бо їх вважали дезертирами і шукали… До мене приходили, розпитували, чому після 27-го серпня я не був на передовій? Показав військовий квиток і довідки із шпиталю… Але пошуки «втікачів» із 9-ки тривають досі та знову телефонують із військової прокуратури і намагаються тиснути – може, думають, що я когось «здам» із своїх? Але я не суддя тим хлопцям, що тоді так вчинили! Бо кожен був сам собі суддя під тими снарядами із Росії. Скажу чесно, не кожен таке витримає, коли поряд вбиті та пошматовані тіла. Але більшість вінничан із 9-го БАТа погодились тоді йти захищати Маріуполь до останнього, і я серед них…
– Дітям у школі готові розповідати про свій подвиг на уроці патріотизму?
– Так… Якщо запросять. Бо я скромна людина, і про ті події та підбитий один на трьох найсучасніший російський танк знають лише друзі та рідні… Я думаю, вони нами пишаються! Дружина спершу думала, що я жартую і не піду на фронт. А батькам стало відомо про моє АТО лише за кілька місяців. Та я ні про що не жалкую і зневажаю тих, хто тікає від повісток за кордон чи відкупляється.
Скажу чесно, найважче було виходити контуженим після бою до своїх… Бо на тій місцині я був лише третій день і не знав її. Добре, що знайшов побратима і йшов разом із ним. Пізніше товариші по службі мені сказали: «Ми тебе вже поховали біля того танка…»
