Відгукнувся «Будинок надії».

Цю та інші шокуючі історії своїх підопічних розповіла його засновниця Ольга Бобрусь.

Стало відомо, що Ольга Бобрусь, засновниця «Будинку надії», отримала всеукраїнську відзнаку.

«Будинок надії» з Вінниччини став переможцем

22 січня, в День Соборності України, відбулася церемонія нагородження Премією відповідальності-2023. Вінницька громадська організація увійшла до списку переможців! Ця відзнака – результат багаторічної роботи нашої команди!

ГО «Центр «Промінь надії» отримала нагороду за відпо­відальне партнерство! Незважаючи на війну, епідемію та інші катаклізми — «Будинок надії» зміг «вижити» та далі продовжує допомагати бездомним!

Це відзнака – за всі наші безоплатні дні та ночі поруч з бездомними протягом 8 років!

Коли ти не знаєш, чим нагодуєш підопічних завтра. Чим ти заплатиш за комунальні послуги… чим ти заправиш авто, щоб відвезти в лікарню, у що ти переодягнеш та чим вони будуть митися.

Ця відзнака — це твій усвідомлений вибір допомагати саме бездомним чоловікам, тому що їм більше ніхто не допомагає. Це коли тобі радять переключитись краще на дітей або жінок… але ж їм допомагають інші. І ти розумієш, що якщо ти залишиш цих чоловіків, хворих, з фізичними обмеженнями — то вони просто помруть!

Це подяка всім, хто підтримував і допомагав. Навіть ворогам! Завдяки яким ми стали незламними…

Ольга Бобрусь є відомою у Гнівані благодійницею. Вона очолює громадську організацію «Центр «Промінь надії». Допомагає переселенцям і відправляє гуманітарні вантажі на деокуповані території.

Вони це роблять разом із чоловіком, капеланом ЗСУ. Він часто буває на передовій, тому добре знає, чого потребують воїни та як це передати оперативно та прямо в руки.

Ось кілька історій підо­пічних «Дому надії», які зараз знайшли там прихисток.

Андрій з дружиною виховали двох дітей

Але після смерті дружини в чоловіка стався стрес, який підірвав здоров’я.

Коли прийшов до дітей, вони закрили перед ним двері. Ми прийняли його у наш дім надії.

Ось недавно у нього був день народження. Діти б мали хоча б у цей день зателефонувати батькові. Але ні… вони навіть на дзвіночки його, щоб почути голос найрідніших, не відповідають. Заблокували його. Занесли у «чорний список» і нас. Бо бачили, як потрібна їхня підтримка батькові. Він місяцями ночував на вокзалі, серед бомжів.

Ще один поселенець — воїн Сергій. Він брав участь у війні до повномасштабного вторгнення. Був поранений. Отримав другу групу інвалідності, але вчасно не переоформив її. І пішло — перекантовувався, де міг. Жив у підвалах, складах, тренувальних залах, де давали прихисток знайомі.

Декілька днів тому до нас звернулися з Гніванської міської ради з проханням допомогти чоловіку. Небайдужі мешканці громади переживали, щоб чоловік не помер у морози.

Ми зустрілись з пані Ганною, яка мешкала по сусідству з Максимом (за його проханням ім’я змінено). Сусідка показала нам закинуту хатинку, в якій мешкав чоловік.

– На початку 90-х він був першим красенем в Гнівані. Музикант, крутив дискотеки. Пів міста дівок за ним бігали, — розповіла нам Ганна.

Ми зайшли в хатинку та побачили чоловіка, якому протягом декількох років пропонували підтримку.

– Не хочу, не можу, не буду кидати пити алкоголь та палити цигарки. Мене все влаштовує, — відповідав спочатку він на нашу пропозицію змінити життя.

І ось на вулиці мінус 18 градусів. У будинку вже давно відрізані електроенергія та газ. Немає вікон та опалення.

У ліжку лежить бідолаха, який намагається зігрітися під двома ковдрами та матрацом.

У чоловіка на нозі велика рана, яка гниє та не заживає.

– Хочу, можу, буду! Допоможіть, бо вмру, — чуємо нарешті від Максима.

Ми забрали чоловіка, помили та переодягнули в чистий одяг. Дякуємо небайдужим сусідам за згуртованість! Зараз він на стаціонарному лікуванні. Ми після лікарні чекаємо його в «Будинку надії»!

Ще одна щемна історія вихованця Ігоря — чоловік став інвалідом після нападу на нього злочинця. Він отримав серйоз­ну черепно-мозкову травму. Його опікуном була мати. Але їй поставили невиліковну форму онко. Небайдужа подруга знайшла нас і попросила прихистити чоловіка, щоб мама отримала спокій, перебуваючи у хоспісі.

Ми відвезли туди сина, вони попрощались, і ми пообіцяли матері подбати про Ігоря. Допомогли з похоронами і ось далі вирішуємо — під чию опіку його віддати.

У будинку працює три волонтери. Вони готують їсти і доглядають наших мешканців. Бо половина — частково лише можуть себе обходити.

Все розпочиналось з того, що ми для цього орендували квартиру. А потім викупили хату біля Гнівані. Зробили там ремонт, і тепер вона стала домом надії для людей, які опинились у безвиході. Допомагаємо з прихистком, годуємо, одягаємо, реа­білітуємо. А далі знаходимо будинок інвалідів чи для людей похилого віку та розміщуємо туди наших підопічних.

Мій чоловік Ігор — капелан «Християнської служби порятунку». Він щомісяця їздить на фронт. Тому наша громадська організація «Центр «Промінь надії» займається і волонтерством. І ще проводимо психологічні заняття для дітей.

«У нас всі діти мають психологічні травми. І це вже покоління дітей війни»

Ви помітили, як закрились наші діти в собі? Як важко йдуть на контакт? Як їх важко розкрити?

Тому наші заняття допомагають дітям адаптуватись. Всі ми маємо робити все що можемо, щоб наблизити справедливий мир і перемогу. І єднатися та дбати і про тих, хто на фронті, і про тих, хто поряд. Огляньтесь, обов’язково є той, кому потрібна ваша допомога.

Коли верстався номер газети, стало відомо, що воїну Сергієві поновили паспорт і він розпочинає нове життя. Вже їздив з капеланською місією на передову.

Разом до Перемоги!

Тетяна Редько