Пам’ятаю, як зробила цей портрет Людмилі Іванівні. Грудень 2015 року. Це вона у своїй «Ауді». У Печері…
Вона готувалась. Капелюх, рукавички, червона помада… Неймовірна Жінка.
40 фільмів. Заслужена артистка.
У селі.
Красива, сильна…
Актриса, яка в житті грала лише себе. Без «притворства».
Її життя цікавіше, ніж у кіно.
Не кожен має сміливість змінити своє життя.
Вона закохалась в голову колгоспу. На зйомках фільму в сусідньому селі.
А там, вдома, в столиці — оплески, прихильники, слава…
Вона вибрала кохання.
Ні, сільською в селі Людмила Іванівна не стала. Тримала статус відомої артистки, яку знав і любив Радяський Союз. З сильним характером. Різка і добра одночасно.
Після смерті чоловіка залишалась жити сама. В Печері…
«Підсніжники поклала в труну. Йшла і в сусідки побачила, попросила нарвати для Людмили Іванівни. Вона торік так милувалась підсніжниками, а в цьому році їх не побачила… Хай будуть біля неї…»
Неля Тарасівна останні 15 місяців була поруч. Їй дзвонили — вона приходила. Остання ніч теж разом з Нелею.
Близько 2-ї ночі 22 лютого Людмила Іванівна пішла…
«Торік, це їй було 87, напровесні, субота була, дзвонить: «Нелю, приходь – поїдемо в Копіївку по рибу». Купила там осетри. Я тих осетрів тільки по телевізору бачила, як їх варити-жарити – без поняття. Каже: «Слухай, а поїхали в «Метро», у Вінницю – тут рукою подати». Поїхали. Але ж вона літає за кермом, а не їздить… У «Метро» їй стало погано, викликали «швидку». Я вже сину (він — шофер) подзвонила, щоб завіз назад у село. Лікарям ще хотіла сказати, що це заслужена артистка, а вона: «Мовчи!» Зробили їй кардіограму, медики були в шоці, що за кермом у її віці… Але Людмилі Іванівні стало легше, і ми поїхали додому. І що ви думаєте, вона 120 не гнала? Я вчепилася в неї: «Людмило Іванівно, ну хоч 100…». Вона з мене сміялась і швидкість не збавляла…
Казала: «Мені б зараз літак, я б сіла і полетіла – навички залишились».
…Скільки вона своїм дітям зробила! Я їй в очі казала: не кожна мама стільки робить. Мама з великої букви.
Тут в неї така краса весною, коли все зацвітає. Нарву букет тюльпанів, так вона любила, щоб квіти були. А в цьому році не побачить… Зате її нічого вже не болить. Казала: «Згадую своє життя і навіть не віриться, що це було зі мною. Де я тільки не була: Владивосток, Хабаровськ, Москва, Сан-Ремо…» З покійним Іваном Сергійовичем вони їздили в Америку, до її доньки.
Подивіться, гарний чоловік. Хіба в нього не влюбишся? І добрий. Він всім в селі допомагав.
А як вона готувала їсти! Ми всі вчились біля неї. Слухали її, співала, анекдоти розповідала і своє життя…
…На днях міль така велика літала, не могла дістати, щоб вбити її. Думаю: «Точно Іван Сергійович прийшов забрати Людмилу Іванівну»…» Оце ж його портрет над її ліжком…»
Він полюбив її у кіно
Так, на життя не нарікала. Бо літала.
Літала по-справжньому — на Як-18. У рідному Харкові випробувала всі види техніки вищого пілотажу. «Я робила мертву петлю, бочку! Не боялася нічого!.. Хотіла стати льотчиком, але тільки військовим. На військового дівчат не брали, то пішла в наш Харківський театральний».
Її перший чоловік був льотчиком. У них було дві доньки…
А на Вінниччині жив Іван Кальницький — Герой Соцпраці, голова колгоспу у селі Петрашівка (сусіднє з Печерою).
Уперше він побачив її на екрані в новому фільмі «Весілля в Малинівці» у сільському клубі. Після сеансу попросив кіномеханіка не повертати плівку в прокат. Той не міг таке зробити. Героєві Соцпраці пішли назустріч: із Вінниці передали ще одну копію. Не раз голова колгоспу після роботи просив допізна крутити «Весілля...» Для одного глядача. Заради однієї актриси — дружини командира партизанського загону Софії — Людмили Алфімової.
…Коли до Петрашівки приїхала група кіношників знімати «Прощавайте, фараони!», Кальницький не знав, що серед них є вона. Йому представили всіх акторів. Коли побачив її — забракло слів. Спітнів, почервонів.
Вірив і не вірив. «Ми тоді дві години простояли під липами, і все розмовляли... Іван Сергійович здивував не лише тим, що сотні разів переглянув «Весілля...». Він знав усі фільми з моєю участю».
А потім приїхав до неї в Одесу, на зйомки. «Людо, якби я запропонував тобі залишитися зі мною...» Вона підняла обидві руки. «На жаль, тримати їх так довелося ще 20(!) років», — згадувала Людмила Іванівна.
Тоді їй було 38, йому — 50. Повернувшись до Києва, Алфімова розлучається з чоловіком. Кальницький не міг. Він жив із жінкою, яка врятувала його у роки війни. Старша від нього на 15 років. Чоловік загинув на фронті, а Іван Сергійович допомагав виховувати її сина. Своїх дітей у них не було. До того ж, Герой Соцпраці та депутат Верховної Ради УРСР – у ті часи розлучення заважало б біографії.
Лише тоді, коли його дружини не стало, вони офіційно зійшлись.
У 1993-му одружились і оселилися в Печері. У часи незалежності Кальницький викупив занедбаний колишній особняк графів Потоцьких, довів його до ладу і подарував Милі-Людмилі — так він її називав.
13 років прожили там разом.
Він помер у 2006 році…
Вона без нього - ще 18 років…
Все казала: «Бог мене любить». І за всіх молилась. Поки могла, ходила в церкву. Про це згадував батюшка на похороні…
Її поховали з підсніжниками. З першими квітами. 23 лютого 2024 року. У Печері…
Оксана ПУСТОВІТ
