Він узяв позивний як назва її першої книги.
– Я не можу купити молока своєму Лесику частіше, аніж раз на тиждень. На більше – пенсії не вистачає… А він його так любить! –
десять років тому перед радіоефіром знічено зізнавалася Вікторія Самчук.
Її очі не бачили. Вона бачила серцем. І писала чудові вірші.
Саме тому я часто запрошувала її на радіоефіри. На одному з яких вона й розповіла мені, як важко жити незрячим в Україні.
Ще важче ростити дітей.
Тоді за дверима студії на неї нетерпляче чекав 12-річний Лесик. Саме він привів маму на інтерв’ю. Бо ж вона не бачила.
7 років тому Вікторії не стало…
Але Лесик так любив свою маму, що продовжував з нею спілкуватися.
Він писав їй листи. Розмовляв з нею, радився, каявся, ділився мріями.
“Мене рухаєш ти. Я хочу стати тим, ким би ти мене хотіла бачити – Людиною”.
Так закінчувався його останній лист до покійної матері.
А вже за півтора місяці 22-річний азовець Oles Samchuk з позивним “Каркаде” пішов до неньки в засвіти. Він обрав собі цей позивний, бо так називалася перша збірка маминих віршів.
Він виріс гарним і струнким. Справжнім чоловіком із серцем патріота. Закоханим у життя, люблячим, щирим романтиком. Саме тому добровільно пішов до війська.
І ось за тиждень збирався повернутися додому й одружитися.
Але 11 березня 2024 року Олесь Самчук загинув.
У бою.
Людиною.
Як навчила його мама…
Катерина Романюк
