Справа в тому, що в 2011 році судом першої інстанції у Вінниці було винесено рішення про часткову компенсацію нам 30% надбавки до пенсії як дітям війни. Кому за три місяці, кому за півроку. Після довгих пошуків-зборів різних паперів, які потрібно було здати в управління Пенсійного фонду, ми з покійним чоловіком подали всі документи на одержання цих невеликих сум (500 і 900 гривень відповідно). Але наші надії на виконання рішення суду чиновниками танули з кожним роком, хоча ми звертались як усно, так і письмово. Отримали лише відписки: чекайте, нема грошей. Але нам вже не 20 років. Для нас це означає лише одне – не морочте голову, нічого у вас не вийде.

Отак «дочекався» мій чоловік Притула Анатолій Іустинович, 1941 року народження, теж ветеран праці, дитина війни, інвалід ІІ групи, «Почесний донор України». Тепер уже в іншому світі чекає із іншими, хто теж не отримав обіцяних виплат. А ми, вдови, шукаємо правди та справедливості, перед нами натомість зачиняють двері в кабінетах чиновників.

Із травня по листопад 2017 року виконавча служба «приймала» у нас документи, а управління Пенсійного фонду водило нас по судах, стверджуючи, що вдова не правонаступник майнових прав і не має права на виплати, які за рішенням суду мав одержати покійний. Але суди ми виграли, тепер казначейство нам повторює: «Ви не одні, чекайте, немає грошей». Та скільки ж нам ще треба чекати? Уже і так той мінімум нарахувань зараз нічого не вартий, а ще «Х» часу чекати, то що ці кошти будуть тоді варті? Не дали покійним на ліки, то дайте хоч вдовам на впорядкування їхніх могил! А моральне відшкодування та індексація хай буде на совісті Пенсійного фонду.

Але нас уже й за людей не вважають, для них ми «баласт на шиї суспільства». Бо вже не можемо, як колись, працювати, маючи по 50-60 років стажу, платити податки, не можемо ходити на суботники, насаджувати ліси, які зараз безконтрольно знищують, не даємо внески на ремонти робочих приміщень, на Чорнобиль… А тепер яка з нас користь? На смітник! То хіба ми винні, що до 1991 року були одні закони, по яких ми мали мати максимальну пенсію, а тепер виходить, що «коефіцієнт» не той, що навіть мінімалки ми не заробили, бо зарплата була мізерна. Спасибі за добро, за 52 роки стажу.

Сподіваємось, що, прочитавши цього листа, відповідні служби допоможуть нам розв’язати ці «задачі» ще за життя.

Г.В. Притула
– від імені всіх
пенсіонерів Вінниччини