Які «чемпіонські» риси мав Сашко у дитинстві, як вчився, як зростав і мужнів? Про це згадують його земляки і родичі.
– Наш син Саша народився 22 жовтня 1996 року у селі Балки Барського району, — розповіла мама Галина Володимирівна Казік. — Я працюю операційною медсестрою у Барській райлікарні, батько Віктор Петрович тимчасово безробітний. У Саші змалечку виявили проблеми із зором, спочатку дистрофія сітківки, потім атрофія зорового нерва. Зараз він інвалід І групи, незрячий. Я рекомендувала йому купити паличку, щоб ходити з нею, та він відмовився. В нього відкрилися інші органи чуття, неймовірно загострився слух, він фактично почав сприймати життя по звуках. Коли у 2010-му тренер Марцин Антонович Кучерявий запропонував йому займатись лижами, Саша з радістю погодився. Адже колись батько поставив його на лижі, чотирирічного малюка. Правда, нам довелось вмовляти лікарів, щоб видали довідку.
По кроках, по аурі Саша Казік пізнавав людей, які були з ним поруч, навчився відчувати їх здалеку. Кожен ранок, а то і кілька разів на день, він тренувався, бігав посадкою без поводиря, без батьків. Сам інтуїтивно запам’ятовував дорогу, знав кожну ямку, горбочок, камінчик. Набігував до 20 км щодня, крім того, ходив у Барську школу №4, щодня по 2,5 км туди і назад.
– Спочатку його водила мама, а коли підріс, вивчив напам’ять всю дорогу до школи. «Я сам, я сам!» – повторював весь час, — згадував Олександр Володимирович Чмих, голова Балківської сільради, сусід Казіків. — Сам переходив дорогу, на тротуарі розминався з людьми, чув, що назустріч хтось йде чи їде велосипедом — тоді він призупинявся, а потім крокував далі. Коли дивишся на Сашка, ніколи не подумаєш, що він незрячий. Це феномен! Він дуже вольова, цілеспрямована людина, на рідкість сильний характер. Падає, б’є носа, збиває коліна, але піднімається, йде далі і добивається своєї мети.
– У школі Саша Казік був на індивідуальному навчанні, — сказала Оксана Володимирівна Терлецька, класний керівник Саші Казіка. — Його однокласники і досі згадують, що, незважаючи на хворобу, Саша Казік не замикався в собі, був завжди готовий прийти на допомогу друзям. Спокійний, добросовісний, чуйний і дуже старанний! Школу не забуває, ось на Новий рік приходив до нас, вітав свою племінницю — другокласницю Арінку, доньку своєї старшої сестри Вікторії.
Олександр Казік тренувався у Бару, влітку на роликах, взимку на снігових гірках. Коли вперше потрапив на чемпіонат України у Карпатах, спочатку програв гонку і з горя зазбирався додому. А на другий день виграв і став чемпіоном України! Тепер він майстер спорту з біатлону, неодноразовий призер етапів Кубку світу, п’ятиразовий чемпіон України. В Німеччині на Кубку світу виборов «бронзу», в Японії на Кубку світу — «бронзу» і «срібло», на чемпіонаті світу-2017 посів 4 місце. Отримав ліцензію на паралімпіаду в Кореї, і раптом… вітрянка! Температура зашкалювала, всі рідні молились, щоб Сашко одужав. І Бог допоміг! Хлопець одужав і потрапив на Олімпіаду.
– Гайдом (лідером) у Саші Казіка був мій син, Сергій Кучерявий. Вони разом росли, разом тренувались і разом прийшли до перемоги! — з гордістю каже Марцин Антонович Кучерявий, тренер хлопців. — Як би їм не було важко, вони ніколи не опускали руки.
Тепер обом Кучерявим — батькові і сину — щиро дякує вся велика родина Казіків! А для Олександра тренування продовжуються…
16 березня Олександр Казік виборов срібну медаль на трасі 15 км.
