20 березня 1944 р. за наказом радянського комісара за три дні розстріляли і кинули в ті ж кагати смерті знову тисячі тих, хто впізнав та похоронив своїх рідних із кагатів смерті… Вінницька трагедія шокувала світ. Але у нас це була страшна таємниця.

У 1943 році страшну таємницю НКВС про 40000 репресованих і 25000 розстріляних за рознарядкою, яку захоронили під каруселями та кімнатами сміху у Вінницькому парку культури та відпочинку ім. Горького, дізнався весь світ. Під егідою Міжнародного Червоного Хреста за участі експертів із 11 країн світу, ретельно все документуючи та досліджуючи, знімаючи про все побачене документальний фільм, розпочались розкопки таємних могил у Вінницькому парку культури та відпочинку, по вул. Підлісній у так званому саду та на військовому кладовищі. Тут лише німцями було знайдено 9439 тіл, розкопано 95 могил.

Це були тіла розстріляних у 1937-38 роках. Тоді з ЦК надійшла рознарядка на Вінницьку область – арештувати 40000 «ворогів народу». Очевидці згадували, що вночі арештовували до ста і більше людей лише з одного села.

Все ретельно описував вінницький педагог та журналіст Аполлон Трембовецький. Разом з німцями він виїхав із Вінниці. Пізніше опинився у США в еміграції, як і деякі інші вінничани – очевидці та учасники цих розкопок та перепоховань. Вони й повідали світу детальні подробиці про те, як конкретні люди знаходили по останках тіл та залишках одягу своїх рідних.

«Я бачив пекло» – так назве враження від побаченого Трембовецький. Спогади «Злочин у Вінниці» стануть документальним свідченням цих подій, і вони ляжуть в основу книги, виданої в еміграції, «Злочин без кари». Це будуть одні з перших задокументованих свідчень про злодійства сталінського режиму, масштаби яких не поступались гітлерівському фашизму.

Міжнародні експерти та журналісти зафіксували прізвища людей, яких упізнали рідні. Навіть навели таку собі таблицю, де описали соціальний стан 850 розстріляних, серед них були селяни і робітники, 18 військових, 4 священики. Крім того, засвідчено було про 200 розстріляних православних християн, які завинили лише тим, що намалювали на своїх будинках хрести в страсний четвер, як тепер роблять всі віруючі. В розкопаних могильниках знаходили хрести, Євангеліє, Біблію, з якими не розлучались арештовані і які викидали кати разом із жертвами як непотріб у кагати.

Вночі дорогою смерті в парк везли сотні закатованих і поспіхом заривали в траншеї. Вдень тут катались на качелях, їли морозиво, пили «газіровку» і відпочивали та веселились… Цинізму не було меж…

У Вінниці був великий кафедральний Вознесенський собор. Його проектував відомий архітектор Артинов. Але його ліквідували, а священиків, у тому числі і архієпископа Інокентія (Тихонова) розстріляли. Його тіло також знайшли в тих кагатах смерті. Тепер до могили ходять за зціленням.

Автор А. Трембовецький, ставши очевидцем цих розкопок, не міг повірити, що в парку, де він гуляв, поряд із кімнатою сміху, яку відвідував із дітьми, ховались замасковані могили, в одній із яких був і його закатований брат.

«Тут стояли монументи Сталіну та Леніну, молоткастий серп та герби союзних республік. А під ними – із зв’язаними руками тисячі закатованих. Черепи в переважній більшості були прострелені, але були і петлі, що свідчило про повішання… Протокол міжнародної комісії експертів гласив, що мешканці Вінниці, які знали про ці таємні могили, самі проявили ініціативу щодо розкопок. Від вінничан у комісію ввійшли лікар — доцент С. Дорошенко, професор Малінін, архієпископ Григорій та єпископ Євлогій. Прохання мешканців підтримав тодішній голова міста професор Севастьянов і дав наказ розпочати розкопки.

Дослідники свідчать, що розстріляні були чи не все управління освіти та культури Вінницької області, професорсько-викладацький склад педагогічного та медичного інститутів, педколектив 1-ї школи за надуманими звинуваченнями в буржуазному націоналізмі чи діях проти СРСР.

«Ольховська Ольга впізнала свого чоловіка, Тамара Вансецька – свого. Громадянка Гарлінська впізнала рушник свого чоловіка Гарлінського Казимира, він працював поваром у ресторані «Савой», Соломон Євдокія впізнала піджак чоловіка Станіслава, він працював на взуттєвій фабриці «Ястреб»… – свідчив Аполлон Трембовецький у своїх публікаціях.

Ті, хто жив поряд із парком чи любив вранці прогулюватись, переповідали таємно історії про стогін, що доносився з-під землі парку і вона, мовляв, у деяких місцях ворушилась. Експерти пізніше зафіксували в легенях багатьох жертв землю, що говорило про те, що в могилах люди були заживо закопаними… Навіть найстрашніші кати найбільшим злочинцям розв’язували руки, бо ж на той світ людина має йти вільною… Але у безбожників правил не було. Жертви були зі зв’язаними руками, а з 169 знайдених жіночих тіл повністю роздягненими були молоді жінки та дівчата, що свідчило про зґвалтування їх перед смертю. Очевидці свідчили, що затентованими грузовиками у супроводі «чорного воронка» вивозили розстріляних і викидали в кагати зеки, які вже невдовзі повторювали їхню долю.

Викриті факти викликали ефект бомби у світі. Американці, весь світ, що побачив цей документальний фільм, був шокований. І тому в цей час у Москві в газетах «Известия», «Правда» з’явились «викривальні» публікації пропагандистського змісту про те, що фашисти так маскують свої злочини і тому кагати із розстріляними ними полоненими видають за жертви НКВД, що задокументовані факти не відповідають дійсності.

СРСР брехати було не звикати, особливо із пафосом вішання ярликів своїх злодіянь для інших… Але якби знав Аполлон Трембовецький, що, засвідчуючи прізвища вінничан, які упізнали своїх рідних, він виносить їм вирок! І учасники 19 офіційних перепоховань по християнському обряду знайдених розстріляних рідних і близьких вінничан потраплять у смертельну небезпеку…

20 березня 1944 р. Вінниччина була визволена від німців. А вже через 3 дні в тому ж парку культури за наказом комісара Раппопорта, який став керувати військово-цивільною адміністрацією Вінницької області, звезли так само вночі і без суду та слідства розстріляли усіх, хто став свідком тих розкопок і упізнав своїх рідних.

24 березня 2000 року в парку в пам’ять про жертв цієї страшної трагедії поставили пам’ятник. 15 тисяч із них досі не розкопані і спочивають в утаємничених братських могилах у парку та інших місцинах. Через їхні тіла вже давно проросли берези та дуби щільно засадженого парку культури та відпочинку, поверх них змонтовані вже давно гойдалки та інші розважальні атракціони, ресторани, кафе, лавочки для відпочинку…

А учасники «трійок», а до них обов’язково входили прокурор, секретар обкому та начальник НКВД з орденами та медалями, кати та виконавці як справжні «переможці» спочивають у почесних могилах із почесними пам’ятниками на найпочесніших місцях Алей слави наших кладовищ…

Я мала нагоду прочитати сотні винесених вироків і ознайомитись із страшними доносами на своїх сусідів, співробітників, колег і навіть друзів — людей із конкретними прізвищами. Вони і тепер відомі і шановані. Батьки цими доносами протоптали стежини у коридори вінницької та української влади не лише собі, але й своїм дітям та онукам. Отримали сталінські квартири в центрі Вінниці. І тому досі назва книги «Злочин без кари», яка вийшла в еміграції, актуальна. Справедливість ще не восторжествувала… Цікава деталь – я пробувала серед списків розстріляних українських енкаведистів, які до цього самі приводили розстрільні списки у дію, знайти прізвища вінницьких… І не знайшла – їх викрали. Або запопадливо знищили…

А що непокаране зло має намір відроджуватись, свідчить немаловажна деталь. Подивіться список ідеологів «Русского мира», через який розпочалась ця клята війна. Там значиться такий собі Раппопорт… Чи не онук того Бориса, що наказав розстріляти без суду та слідства усіх свідків «Вінницької Биківні»?

Цей день має стати щорічним днем трауру, споминів не лише Вінниччини, але й усієї країни. Вінницькій трагедії, 75-річчя якої незабаром, не було рівних у світі.

Заслужений журналіст України