Ранок. Йду ставити чайник, щоб встигнути в перший день на роботу, і раптом вона — юне дівча із такими офігенними очима і посмішкою, що в мене перехопило подих.

Ми поселились на цей поверх театралів одночасно. Тому тоді до Дня театру я кращого типажу до молодіжної газети не шукала і написала про цю молоду актрису, її плани і мрії.

І ця дівчина з газети так запала в душу кавалерам, що з усієї країни їй писати мішки листів. Всі хотіли одружитись.

Олена ще тоді жартувала, що найбільше її типаж підходить кавалерам із зони. А вона і дійсно – як близнючка акторки, що блискуче зіграла Соньку Золоту ручку.

А далі нас розкидали шторми життя. Десь колись пересікались.

Перед війною я повела в театр нашу Соломійку. Сидимо і дивимось «Алісу в Країні чудес». Раптом виходить Гусінь в офігенному костюмі. Я впізнаю в ній Олену Пархоменко і емоціонально з дитиною ділюсь: «Подивись, це моя подруга». А в неї очі як округляться: «Ого! То ти ще й серед Гусені подруг маєш?» Посміялись…

Це було за місяць до повномасштабної війни.

Далі було страшно. І всі ми, хто залишався в Україні, наче магнітом потяглися до таких самих споріднених душ: хто серцем вибрав рідну землю.

Коли Вінницький обласний драмтеатр став на нетривалу паузу, заслужена артистка України Олена Пархоменко стала волонтеркою. Та ще й якою, вона тоннами стягувала медикаменти, теплі речі з усього світу.

Як і всі свідомі українці — роботу доповнювали волонтерством та розселенням біженців. А ще пильно вивчали лінію фронту — щоб миттєво евакуюватись, якщо не дай Бог…

І ось ми вже на 3-й рік повномасштабної війни зустрілись через 30 років. Щоб знову написати нарис до Дня театру.

Тепер Олена Пархоменко — заслужена артистка України. Одна із ведучих актрис Він­ницького академічного музично-драматичного театру.

Олена – то таке джерело оптимізму та гумору, що вона на­віть про волонтерство та поїздки за кордон за тоннами гуманітарки, яку ор­ганізувала через акторок-подруг по світу — від Португалії до Щве­й­­царії – розповідає з гумором. Про пригоди там на третій день Великодня!

Ділиться, як їз­дили туди із Тетяною Побережною, нині директором театру ляльок, і з чоловіком іншої подруги.

Олена так звикла. Дбати і захищати інших. Тому й очолює, крім гри на сцені, профспілковий комітет Вінницького драмтеатру.

Як правило, акторки розкриваються в юності. Тим більше, маючи таку вроду.

Чесно кажучи, я не раз уявляла, непогано знаючи репертуар, в головній ролі того чи іншого спектаклю енергійну Олену. Але, бувало, грали перерослі тітоньки. Олена не хоче в цьому копатися, щоб відверто відповісти — чому.

Відповідає на запитання лаконічно — я не бу­ла му­зою по­пе­ред­­ніх ре­жи­се­рів.

У кожного свій пік творчості. Хтось ві­ді­грав дівчат, а хтось має грати зрілу красу…

Олена грає у рок-опері, яка обіцяє «порвати» сезон, «Війна».

Тому збирає всю глибину цього безумного і потворного яви­ща.

Ділиться, як їздила у Чернігівську область.

Там, у Прилуках, і народилась вона — єдина донька директорки школи. Але егоїзм цій дівчині ніколи не був притаманний.

І коли приїхала вже після проваленого наступу рашистів на Чернігівщину, з гордістю розповідає, як мала честь познайомитись із лідером місцевих мисливців, які вистріляли всю рашистську мерзоту по лісах.

Ще увійде в історію невеличке село, де озлоблені окупанти зігнали в школу все населення, що залишилось, і спалили.

Олена відвідала ці місця.

І ще переповіла, як після цього два підрозділи рашистів спіткала Божа кара — російський підрозділ та чеченський перестріляли один одного.

Ще поділилась, як небезпечно досі в лісах Чернігівщини. Знала з дитинства, які там гриби та ягоди, на полях квіти. А тут — всюди небезпека. Адже тут була окупація та поряд фронт.

Олена Пархоменко як публічна людина зна­йома з багатьма відомими людьми.

Але одне із найбільших її потря­сінь, коли дізналась, що брат її приятеля, з яким сиділа за одним столом, не проректор московського вузу, за якого себе тут, приїжджаючи, видавав, а генерал-феесбешник, який готував агентуру зрадників по усій Україні. І навіть доповідав путіну, що ці агенти готові робити в Україні разом із військами росіян переворот «за три дні».

А ще Олена розповіла, як вступала в магістратуру, бо, крім театрального училища, ще має економічну освіту.

– Приходжу я на екзамен з англійської мови. Найстаршій абітурієнтці під сімдесят. Я сяк-так роблю завдання. Аж тут викладачка прямує до мене із щасливим обличчям: «Це ви, я не помилилась? Моя улюблена акторка». І вже до усіх абітурієнтів: «Ви бачите, яка честь для нашого вузу і курсу — така людина вступає».

А тут ця людина доходить до останнього завдання. А там — скласти англійською дебет під­приємства. Я розумію, що мої знання англійської явно на це не тягнуть. Але ж совість мучить — ну як я можу підвести викладачку, свою фанатку.

Тому замість останнього завдання пишу на листочку каліграфічно: прошу мене зрозуміти і пробачити. Пізніше мені сказали, вже в магістратурі, куди вступила, що це було найоригінальніше пояснення абітурієнтів.

Ось так я з професійної акторки стала ще і дипломованим магістром економіки.

Але навіть економічні знання не допомогли, коли через довірливість потрапляла на аферистів. Навіть в перші місяці війни. Доставляєш гуманітарку, наприклад, до Львова. А там, за рекомендаціями, звертаєшся до перевізників. А ті вантаж забирають і везуть. А де він? — запитуєш. «Та ж поїхав до Києва!» А куди до Києва? І той номер телефону уже недоступний..

Вінницький обласний музично-драматичний театр почав працювати одним із перших, оговтавшись від воєнного шоку.

Ми зібрались і побачили, що виїхало п’ятеро співробітників за кордон. Інших чоловіків, серед них і актори, мобілізували. А хто залишився — розпочали роботу.

Повітряні тривоги. Як працювати, перериваючи вистави? Та глядачі зрозуміли.

– Знаєш, яке це щастя, коли аншлаги?! — і я знову бачу, як загоряються вогнем оптимізму ті великі і глибокі очі, класики такі називали — як омита росою вишня. І у них вона вся!

Що змінилось за 30 років? З такого немалого, але швидкоплинного часу?

Загартованість! Просто час нас гартував. Наче знав, що попереду ого які випробування!

І ми знову, як тоді, зі східців того далеко гуртожитку, вже заслужені артистка і журналістка крокуємо у вир життя.

Не знаючи, що чекає кожну. Бо ж війна!

З Днем театру! Бережіть себе кожен, хто поцілований Богом! Бо саме він роздає талант для особливої місії в цьому житті — зіграти Героїв! Навіть, коли довелось стати воїном і поставити театральне життя на паузу. Бо ми живемо в час Героїв! Поряд з Героями і завдяки Героям!

Театрали, живіть довго і щасливо! Бо ви маєте ще зіграти пережите для нащадків.

Тетяна Редько