Я сьогодні мала розмову із людиною, з якою ми багато років дружили. А потім перестали.
Не те, щоб ми посварилися.
Просто вони з чоловіком у перші дні війни чкурнули за кордон і сидять там досі.
Якщо спочатку ми ще підтримували стосунки, то за якихось пів року перестали. Просто в нас залишилося мало спільного.
Життя розвернуло нас у різні боки, кожен зробив свій вибір.
Вони стали у ЄС біженцями з Гайсинського району. Я залишилася Вінниці.
Вони живуть у парадигмі “як погано в Європі до нас ставляться, за людей не щитають”. В мене до західних партнерів свої претензії. Але інші, ніж у них.
Ми не спілкувалися вже точно з півтора року. Сьогодні ж – дзвінок у месенджер.
Після традиційного “ну як ти там? ” – піднесений спіч про вчорашню нашу футбольну перемогу.
” Знаєш, ми так вчора за наших раділи, так гордился, що ми українці! А ти дивилася?”
Ні, кажу, мені на футбол якось пофіг. Я вчора дивилася новини, куди прилетіло і скільки людей постраждало.
“Як так можна? Весь світ за наших, скільки українських прапорів на трибунах! Це було так патріотично! ”
Якщо чесно, мене ще досі трохи трусить. В мене ставлення до паралельної, шоубізнесово-спортивної реальності під час війни своє. З чемпіонатами Європи і євробаченнями.
Ви можете мати іншу думку, маєте на це право...
Я намагаюся не засуджувати тих, хто обрав хай не безхмарне, але безпечне життя за кордоном. Бо й сама, залишаючись в Україні, роблю не все, що могла б у ці часи.
Але, бляха-муха, не треба мене повчати, як мені ставитися до тих, хто тут, і хто там.
І, заради Бога, вже точно не вчіть мене з берегів Адріатики патріотизму!
А як я? Ну, що тобі розказати, колишня подруго... Я не буду тебе грузити нашими повітряними тривогами, очікуваннями нового російського наступу, містами, які ка..пи щодня стирать з лиця землі.
Ти мене питала, як тато? А вже нема тата.
І знаєш, чого я боялася найбільше, коли ми його ховали? Чи прийде на похорон хоча б хтось зі ще більш-менш крепких сільських дядьків, щоб було кому на машину труну висадити. Бо з сусідськими бабами ми тата з хати винесли, а на машину вже не здужали б...
І да, привіт твоєму Аліку, який уболівав за наших зі сльозами на очах!
Антоніна Мніх
