Величезне горе прийшло в село Красне на Тиврівщині.

Там минулої п’ятниці проводжали в останню путь 22-річного бійця АТО Василя Розальського. Квіти, біль та відчай. І несамовитий крик матері: «Синочку, куди ти йдеш? Тобі ще жити та жити…» Люди плачуть, чоловіки потайки втирають сльози.

Життя Василя обірвалось у бою, але не з ворогом, а онкохворобою. Переживши кілька хіміотерапій, відмовився від подальшого лікування в Інституті раку та онкодиспансері. Радів, що командування 10-ї гірськоштурмової бригади, де він служив, пообіцяло зібрати захмарну суму на клініку в Ізраїлі. Але свого слова не дотримали й потім взагалі перестали відповідати на дзвінки воїна. А родина та волонтери своїм коштом купували знеболюючі препарати, бо вони не входили до списку, затвердженого МОЗ… «В нього було мало шансів, але забрали і ті», — кажуть знайомі покійного.

– Рак не вибирає вік, його важко вилікувати, але ми вірили до останнього у диво. Ми жодного разу не промовили слово «смерть», а плакали в іншій кімнаті, бо Вася так просив, — починає розмову мама воїна Олена Розальська. – Чоловіка Івана я поховала 15 років тому. Сама залишилась із п’ятьма дітками. Старших двоє вже окремо живуть, родини мають. А Василь був біля мене, турботливим та привітним був… Завжди жалів, постійно дарував квіти та цукерки. Після школи син вивчився на зварювальника у Гнівані, працював трактористом. Своєї сім’ї не встиг створити.

Наприкінці 2016 року вирішив йти служити за контрактом. Пройшов комісію, жодних проблем зі здоров’ям. Отримав спеціальність танкіста. Невдовзі воїнів відправили в зону АТО. Ми постійно підтримували зв’язок, служба Василю подобалась. У жовтні минулого року він став себе недобре почувати – кашляв та задихався. Командування відправило його до шпиталю. Мали робити операцію, але чомусь відмовились. Згодом відправили сина у Київ, а після детального обстеження шокуючий вердикт – рак легень четвертої стадії. У мене тоді наче земля з-під ніг пішла. Лікарі заявили, що важку хворобу Василь отримав вже на службі.

Пригадую, що крізь сльози просила їх негайно робити операцію, рятувати мою дитину. Та вони відповіли, що пізно вже, метастази на другій легені. Але боротись треба. І ми рук не опускали. Побратими сина сказали негайно робити закордонний паспорт і відкрити банківську картку, щоб кошти зібрати. Василь це все зробив. Пройшов дві хіміотерапії. Третю до кінця не зміг. Вирішив їхати додому. Зі служби його так і ніхто не звільнив за станом здоров’я, інвалідність та посвідчення УБД теж він не отримав. Збирати довідки у нас не було часу, боролись за одужання сина.

За словами матері, вдома Ва-силю було відразу краще. А останнім часом сильно мучив його біль у кістках, він задихався, змарнів. Все допитувався у рідних: чому побратими не телефонують і не запитують, як він. Підтримувала воїна працівниця столичного шпиталю. Допомагали медикаментами та коштами на знеболюючі волонтери та родина, яка і так живе дуже скромно. Хоча повинна була дбати держава…

– Я була готова гори звернути, аби моя дитина залишилась живою. І той березневий ранок середи пам’ятатиму вічно. Збиралась після обіду до військкомату завезти документи, та Васі стало зле. Поміряла тиск, а верхня позначка 60… І таке враження, що стрілка постійно падає вниз. Синочок був у свідомості, — плаче мама бійця. — Прошепотів: «Мамо, мені так погано». І все, навіки закрив очі. На прощання із Василем обіцяли приїхати представники військової частини. Але вони так і не з’явились, лише на картку перекинули 3700 гривень. Це дуже боляче, адже Василь служив, поплатився на війні своїм здоров’ям та життям. А про нього забули…Похоронили сина ми у рідному селі. Тепер ходжу щодня на могилку, плачу і прошу вибачення, що не врятували…

Коментар відомої волонтерки із Києва Ірини Якуніної.

– Найгірше ставлення до здоров’я бійців у військових частинах. Командири чомусь вважають, що хлопці симулюють хвороби. А якщо людині дійсно зле, то що йому робити?! Історія із Василем Розальським – яскраве тому підтвердження. Якби його вчасно направили на обстеження, то рак легень можна було побороти. Навіть без однієї легені, якщо немає метастазів, людина живе. Коли Василь у центральному шпиталі переніс кілька хіміотерапій, якийсь майор став його відговорювати. Мовляв, повертайся до частини, зробимо так, що до Ізраїлю поїдеш. Василь повірив, зірвався та написав рапорт. Але фактично нічого не сталось. Ми всіляко йому допомагали. Особливо волонтери Леся Петрук, Наталя Козіна, Олена Петрук, Тетяна Батюк, медсестра Ольга. Медиків поряд не було. Тому брат Василя колов йому знеболюючі. Боєць навідріз відмовився їхати до лікарні, у нього була сильна образа, адже хлопці, яким він довіряв на фронті, обдурили та покинули.

Сім’я покійного на лікування витратила все, що мала. Картка для допомоги: Приватбанк 5168 7573 16045659, Розальська Олена Михайлівна